Права людини як броня – вони захищають нас; вони як правила – говорять нам, як себе поводити; і вони як арбітри – ми можемо до них звертатися. Вони абстрактні – як емоції, і як емоції, вони належать усім й існують, що б навколо не відбувалося.
Вони схожі з природою, тому що їх можна зневажити; та з духом, тому що їх неможливо зруйнувати. Подібно до часу, вони однаково ставляться до всіх нас: багатих і бідних, старих і молодих, білих і чорних, високих і низьких. Вони пропонують нам повагу і вимагають від нас ставитися з повагою до інших. Вони подібні до доброти, правди і справедливості: ми можемо мати розбіжності в думках стосовно їхнього визначення, але ми впізнаємо їх, коли бачимо, що їх порушують.

Яке визначення прав людини дали б ви? Як ви поясните, що це таке?

Право – це вимога, про яку ми справедливо заявляємо. Я маю право на товари в магазинному кошику, якщо я за них заплатив. Громадяни мають право обирати пре­зидента, якщо це гарантовано конституцією їхньої країни, а дитина має право відвідати зоопарк, якщо її батьки їй це пообіцяли. На все це люди мають право розраховувати за умови, що інша сторона дала відповідні обіцянки або гарантії.
Однак права людини – це вимоги вищого рівня, які мають одну відмінність. Вони не за­лежать від обіцянок або гарантій іншої сторони. Право людини на життя не залежить від обіцянки іншої людини не вбивати цю людину: від цього може залежати його життя, але не право на життя. Його право на життя залежить тільки від одного: від того, що він людина.

Визнання прав людини означає визнання права кожного заявити: я маю ці права, що б ви не говорили і не робили, тому що я так само, як і ви, людина. Права людини притаманні всім людям за правом народження. Але чому це твердження не повинно вимагати певної поведінки для його підтвердження? Чому ми не маємо вимагати від людей того, щоб вони заслужили свої права?
Претензії щодо прав людини в кінцевому підсумку є моральними претензіями і спи­раються на моральні цінності. Моє право на життя насправді означає те, що нікому не дозволено позбавити мене мого життя, це просто неприпустимо. При такому фор­мулюванні це твердження навряд чи потребує особливого обґрунтування. Напевно, немає читача, який би із цим не погодився, оскільки стосовно себе ми всі визнаємо, що в нашому житті є такі сторони, які мають бути непорушними і яких ніхто інший не повинен торкатися, оскільки вони життєво важливі для нашого буття, для усвідом­лення того, хто ми такі і що ми таке; вони життєво важливі для нашої людської природи і нашої людської гідності. Без прав людини ми не можемо розкрити весь свій потенціал. Права людини лише переносять це розуміння на індивідуальний рівень на всіх інших людей планети. Якщо я можу висувати такі вимоги, тоді це може зробити і будь-хто інший.

Чому неприпустимо порушувати чиєсь право на життя? Чому неприпустимо позбавляти когось життя? Це однакові запитання?

Основні цінності

Таким чином, в основі концепції прав людини лежать дві основні цінності. Перша – це людська гідність, а друга – рівність. Права людини можна розуміти як щось, що ви­значає базові норми, необхідні для того, щоб жити з почуттям гідності, і їх універсаль­ність випливає з того, що, принаймні, у цьому всі люди рівні. Ми не маємо і не можемо тут когось виокремлювати.
По суті, щоб прийняти концепцію прав людини, достатньо лише визнання цих двох переконань або цінностей, і навряд чи хто-небудь стане із цим сперечатися. Ось чому ідея прав людини отримує підтримку з боку всіх світових культур, усіх цивілізованих урядів, усіх основних релігій. Майже повсюдно визнано, що влада держави не може бути безмежною або довільної, вона повинна бути обмежена необхідністю забезпечити хоча б мінімальні умови всім, хто перебуває під її юрисдикцією, щоб вони могли жити з почуттям людської гідності.

Із цих двох основних цінностей можна вивести багато інших і за їх допомогою точніше визначити, як на практиці мають співіснувати люди і суспільства. Розглянемо деякі з них. 

Свобода, оскільки людська воля становить важливу частину людської гідності; при­мушування робити щось усупереч нашому бажанню принижує людську особистість.
Повага до інших, оскільки відсутність поваги до інших не дозволяє оцінити їх індиві­дуальність і їх людську гідність.
Недискримінація, оскільки рівність людей з погляду людської гідності означає, що ми не можемо судити про людей на підставі фізичних (або інших) ознак, які не пов'язані з людською гідністю.
Толерантність, оскільки нетерпимість вказує на відсутність поваги до відмінностей, а рівність не означає тотожності або однаковості.                     Справедливість, оскільки люди, рівні у своїй приналежності до людського роду, за­слуговують справедливого ставлення.
Відповідальність, оскільки повага прав інших осіб тягне за собою відповідальність за свої дії і надає зусилля для реалізації прав всіх і кожного.

Характеристика прав людини

Філософи/філософині можуть продовжувати сперечатися щодо характеру прав людини, але міжнародна громада почала здійснювати свої зобов'язання стосовно прав людини шляхом упровадження Загальної декларації прав людини в 1948 році. З того часу між­народна громада запровадила вагомі концепції Загальної декларації прав людини в багатьох міжнародних, регіональних і внутрішніх правових інструментах. Декларація не мала на меті бути юридично обмежувальною, але встановлення цих норм у безлічі наступних обмежувальних угод (інакше відомих як «договір» або «домовленість») робить правовий статус цих норм незаперечним сьогодні. Відповідно до цих принципів:

Права людини невід’ємні.
Це означає, що ви не можете їх втратити, оскільки вони пов'язані із самими фактом людського існування. За певних обставин дію деяких з них, хоча і не всіх, може бути призупинено або обмежено. Наприклад, якщо хтось визнаний/визнана винним у ско­єнні злочину, його/її можуть позбавити волі, або під час громадянських заворушень уряд може ввести комендантську годину, що обмежує свободу пересування.

Права людини неподільні, взаємозалежні і взаємопов’язані.
Це означає, що різні права людини по суті пов'язані між собою і не можуть розглядатися окремо. Здійснення одного права залежить від здійснення багатьох інших прав, і немає жодного права, яке було б важливіше за інші.

Права людини універсальні.
Означає, що вони так само стосуються всіх людей в усьому світі, причому без обмежень за часом. Кожен/кожна має право користуватися правами людини без будь-якої різниці, як-то щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Слід зазначити, що універсальність прав людини жодним чином не загрожує ба­гатому різноманіттю індивідуальностей чи культурних відмінностей. Різноманіття може існувати і в суспільстві, де всі рівні і однаковою мірою заслуговують на повагу. Права людини служать мінімальним стандартом, який стосується всіх людей; кожна держава і суспільство може визначати і застосовувати вищі або конкретніші стандарти. Напри­клад, у сфері економічних, соціальних і культурних прав ми зобов'язані відважитися на кроки для досягнення прогресу у повній реалізації цих прав, але не існує закріпле­ного стандарту щодо підняття податків для сприяння цьому. Кожна країна або суспіль­ство самостійно визначає таку політику, ураховуючи власні обставини.

Історичний огляд

Ідея того, що люди мають невід'ємні права, корениться в багатьох культурах і старо­давніх традиціях. Численні приклади шанованих правителів і найважливіших збірників законів з історії людства показують нам, що цінності, втілені в правах людини, не є ні «західним винаходом», ні винаходом ХХ століття. Вони є реакцією на всесвітні потреби людей і на пошук справедливості. Усі суспільства мають свої ідеали і системи забезпе­чення справедливості – в усних чи письмових традиціях, хоча не всі ці традиції збереглися.

Стародавня історія

•    Звід законів царя Хаммурапі у Вавилонії (близько 2000 до н. е.) був першим писаним кодексом законів, заснованих царем Вавилона. У ньому давалася обітниця «здійснювати в царстві справедливе правління, винищувати злих і жорстоких, не дозволяти сильним пригноблювати слабких,… просвіщати країну і сприяти благополуччю народу».
•    До нас дійшли слова давньоєгипетського фараона (близько 2000 до н. е.), який давав вказівку своїм підлеглим: «Коли з Верхнього або Нижнього Нілу приїж­джає прохач, зробіть так, щоб все проходило відповідно до закону, щоб був дотриманий звичай і поважалися права кожної людини».
•    Хартія Кіра (близько 539 р. до н. е.) була складена царем Персії для народу його царства і визнавала права на свободу, безпеку, свободу пересування, а також деякі соціальні та економічні права.
•    Учення Конфуція (500 ст. д. н. е.) містить як центральну тему концепцію дітей або співчуття та любові до інших. Конфуцій казав: «Того, чого собі не бажаєте, не робіть іншим». Доктор Пенг-чун Чанг, китайський експерт із конфуціанства, який відіграв активну роль в укладанні Загальної декларації прав людини, вірив, що конфуціанство заклало підґрунтя для ідей щодо прав людини.
•    Імам Алі Ібн Аль Хусейн написав Епістолу про права на початку VIII ст. н. е. На­скільки нам відомо, цей лист – перший документ, який впорядковує головні права, як вони сприймалися на той час, і перша спроба, яка не порівнює кон­цепцію прав у їх негативному аспекті. Епістола методично перераховує 50 таких прав. Вони створені в дусі, зосередженому на ранніх ісламських заповідях.
•    Хартія ду Манде чи хартія де Курукан Фуга (приблизно 1236 р. н.е.), основані на систематизації усних традицій Західної Африки, підтверджують такі прин­ципи, як децентралізація, збереження оточуючого середовища, прав людини і культурної різноманітності.
•    Африканський світогляд «убунту» включає все, що означає «бути людиною». «Убунту» підкреслює повагу до всіх членів громади, гостинність і шляхетність. Наступне висловлювання підсумовує головний зміст «Убунту».
«Людина є нею лише через інших людей». Ця думка має глибинний сенс для прав людини. Якщо ми люди лише через інших, тоді нелюдяність до інших також позбавляє нас самих гуманності – звідси потреба просувати права інших, про­щати, й отримувати прощення, і поважати права інших людей.

Які особистості в історії вашої країни (політичні, літературн і релігійні) відстоювали ідеали прав людини або боролися за них?

Із XIII по XVIII століття

Еволюція ідеї щодо універсальних прав людини походить з підвалин понять про гід­ність і повагу в цивілізаціях усього світу протягом століть. Однак розвиток ідеї про те, що ця повага має бути закріплена в законі, відбувався значно довше. Ми часто черпа­ємо рішучість для узаконення поняття прав з певного історичного досвіду. Він, безпе­речно, не є невичерпним джерелом. Із розширенням наших знань з історії інших культур, без сумніву, ми теж виявимо історичний імпульс щодо законодавчих прав у цих культурах.

•    У 1215 році англійські вельможі і духівництво змусили короля Англії підкоряти­ся закону, розробивши Велику хартію вольностей (Магна Карта). Магна Карта захищала переважно права привілейованих (шляхтичів) і тому не стосувалася прав людини як таких. Вона стала широко цитованим документом про захист свобод, тому що представляла обмеження королівської влади та визнавала свободи і права інших людей.
•    У 1689 році парламент прийняв закон, у якому заявлялося, що він більше не тер­пітиме королівського втручання у свої справи. Цей документ, відомий як Білль про права, забороняв монарху/монархині припиняти дію законів без згоди парламенту, обумовлював вільні вибори членів парламенту і декларував, що свобода слова в парламенті не могла бути оскаржена ні в судах, ні де-небудь ще.
•    Хьюг де Грут (1583-1645 рр.) причетний до запровадження міжнародного пра­ва. Його праця «Про закони війни і миру» пропонує систему загальних прин­ципів, основаних на «натуральному праві», яке, на його думку, має об'єднати всі нації, незалежно від місцевих законів та звичаїв. Протягом XVII-XVIII століть у Європі деякі філософи/філософині розвинули далі концепцію «натуральних прав». 
•    Джон Локк (1689) розвинув теорію, що кожна людина має певні права, що по­ходять від власної природи, а не від уряду і його законів. Законність уряду фактично основувалась на тому, що він надавав ці природні права. Ідея, що ці природні права мають надати право людям на певний правовий захист, набула більшого поширення і знайшла своє відображення в конституціях деяких кра­їн. Права людини переформулювали цю ідею, а також довели те саме стосовно відносин між урядами і громадянами.
•    У 1776 році більшість британських колоній у Північній Америці проголосили незалежність від Британської Імперії в Декларації незалежності Сполучених Штатів. Вона здебільшого базувалася на «природному праві» теорії Локка і Монтеск'є. На основі переконання про сутність обмеження державної влади і захисту свободи Декларація пропагувала такі поняття: невід'ємні права; захист особистих прав; свобода слова, преси, петицій і зібрань; недоторканність при­ватного життя; належні правові процедури; рівність перед законом і свобода віросповідання.
•    У 1789 році французи повалили монархію і заснували першу Французьку Рес­публіку. Французька Декларація прав людини і громадянина/громадянки взяла свій початок від революції і була написана представниками/представницями духівництва, дворянства і звичайних людей, щоб втілити думки діячів Просвітництва, таких як Вольтер, Монтеск'є, енциклопедисти і Руссо. Деклара­ція критикувала політичну і правову системи монархії і визначала природні права людини, такі як «свобода, власність, безпека і право на протидію гно­бленню». Вона замінила систему аристократичних привілеїв, яка існувала за монархії, принципом рівності перед законом. Її терміни рівності і теоретич­на концепція рівних прав, однак, потребувала часу для практичного застосу­вання. Суспільство було глибоко нерівним, а забезпечення її виконання трива­ло б цілі покоління.

Ранні міжнародні угоди: рабство і праця

У XIX-XX століттях ряд проблем зі сфери прав людини привернув широку увагу і став розглядатися на міжнародному рівні, починаючи з таких питань, як рабство, кріпосне право, жорстокі умови праці та дитячої праці. Приблизно до цього часу належить і прийняття перших міжнародних угод, що стосуються прав людини. Хоча основою таких угод були взаємні зобов'язання між державами. Ці угоди різко контрастують із сучасними угодами з прав людини, де такі зобов'язання належать безпосередньо власникам індивідуальних прав.

•    В Англії та Франції рабство стало нелегальним у XIX столітті. На Брюссельській конференції 1890 року був підписаний Акт проти рабства, який пізніше був ратифікований 18 державами, які заявили цим про свій намір покласти край трафіку африканських рабів.
•    Це, однак, не стосувалося примусової праці і постійних жорстоких умов праці. Навіть Міжнародна конвенція 1926 року про рабство мала на меті скасування рабства в усіх його формах, але не впливала на загальну практику примусової праці аж до кінця сорокових.
•    Створення Міжнародної організації праці (МОП) в 1919 році відображає пе­реконання в тому, що універсального і тривалого миру може бути досягнуто лише на основі соціальної справедливості. МОП розвинула систему міжнародних стандартів праці, що відстоювали пристойну і продуктивну працю, свободу, рівність, безпеку і гідність.
•    Однією зі сфер роботи МОП були заходи, спрямовані на боротьбу проти дитя­чої праці, особливо в її найгірших проявах. Ця робота стосується багатьох напрямів діяльності в цій сфері і до сьогодні, включаючи сприяння укладенню міжнародних угод з дитячої праці, таких як Конвенція МОП №182 щодо найгір­ших форм дитячої праці і Конвенція МОП №138 щодо мінімального віку працев­лаштування.
•    Протягом 1899-1977 років було прийнято ряд важливих угод у сфері міжнарод­ного гуманітарного права, що ознаменувало ще одну сферу раннього співро­бітництва між державами. Міжнародне гуманітарне право врегульовує ведення збройних конфліктів. Права людини можуть застосовуватися паралельно з міжна­родним гуманітарним правом у багатьох сферах, наприклад, у ставленні до в'яз­нів. Однак міжнародне гуманітарне право більше спеціалізується і деталізує все, що стосується багатьох інших питань під час конфліктів, наприклад, дозволене використання зброї і військової техніки.

Як ви вважаєте, чому виникла необхідність у прийнятті міжнародних угод замість розробки окремими країними власних стандартів?

XX століття

Ідея захисту прав людини від зловживань урядової влади через закон стала набувати ширшого схвалення у ХХ столітті, особливо після створення Ліги Націй і Міжнародної організації праці і їх роботи у сфері прав меншин, праці та інших питань. Важливість систематизації цих прав у письмовій формі вже була визнана країнами і, таким чином, описані вище документи стали попередниками багатьох сучасних угод з прав людини. Однак саме події Другої світової війни дійсно вивели права людини на міжнародний рівень. Жахливі звірства, скоєні під час цієї війни, у тому числі Голокост і масові воєнні злочини, спричинили виникнення нового органу міжнародного права і, насамперед, створення прав людини такими, які нам відомі зараз.
У статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному 26 червня 1945 року, зазна­чено, що основним завданням ООН є «позбавити прийдешні покоління від лиха війни» і «знов утвердити віру в основні права людини, гідність і цінність людської особисто­сті, рівноправність чоловіків і жінок».
Загальна декларація прав людини була розроблена Комісією з прав людини ООН і прийнята Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року. Всесвітня Декларація прав людини, без сумніву, є новаторською і продовжує слугувати як найважливіший гло­бальний інструмент з прав людини. Не будучи досі юридично обов'язковою, ВДПЛ послужила спонуканням стосовно численних зобов'язань щодо прав людини на на­ціональному, регіональному або міжнародному рівнях. Відтоді ряд ключових інстру­ментів, які гарантують її принципи, також були розроблені і погоджені міжнародною громадою. Більше інформації з деяких міжнародних угод можна знайти в наступному розділі.

Права людини в різних частинах світу

Деякі регіони світу утворили свої власні системи захисту прав людини, які існують поряд із системою, створеною в рамках ООН. Нині існують регіональні установи захи­сту прав людини в Європі, Америці та Африці. Деякі кроки щодо встановлення стан­дартів регіональних прав людини також приймаються в арабському світі і в регіоні АСЕАН (Асоціації країн Південної Азії). Однак більшість країн цього регіону ратифіку­вали головні угоди і конвенції ООН з прав людини й таким чином висловили свою згоду із загальними принципами, і добровільно визнали себе суб'єктами міжнародного права у сфері прав людини.

У Європі різноманітні стандарти і механізми з прав людини захищаються Радою Європи, головним контролером з прав людини на континенті. Її роль, особливо за до­помогою Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та Європейського суду з прав людини, буде розглянуто нижче.
Поруч з Радою Європи важливу роль також відіграють Європейський союз і Орга­нізація з безпеки і співробітництва в Європі.

Зобов'язання Європейського Союзу щодо захисту прав людини отримали новий імпульс із затвердженням Лісабонської угоди, яка набула чинності 1 грудня 2009 року, забезпечивши повну юридичну силу Хартії основних прав Європейського Союзу. Вона містить громадянські, політичні, соціальні й економічні права та вимагає, щоб і держави-члени, і сам Європейський Союз дотримувалися цих прав. Суд Європей­ського Союзу має намір відмінити законодавство ЄС, яке суперечить Хартії і розгляне питання відповідності законодавства країн - членів ЄС праву ЄС, хоча повсякденне правозастосування буде здійснюватися національними судами. Хартія окреслює права за шістьма рубриками: гідність, свобода, рівність, солідарність, права громадян і справедливість. Заголовок «гідність» гарантує право на життя і забороняє катування, рабство і смертну кару; «свобода» включає права на приватне життя, шлюб, думку, самовираження, зібрання, освіту, роботу, власність і притулок; «рівність» охоплює права дитини і літніх людей; «солідарність» захищає соціальні права і права робіт­ників, право на гідні умови праці, на захист проти необґрунтованого звільнення і доступ до медичної допомоги; «громадянські» права включають право на голосу­вання і свободу пересування, «справедливість» охоплює такі права, як право на ефек­тивний правовий захист, справедливий судовий розгляд і презумпцію невинності. Агентство з фундаментальних прав (АФП) – експертний орган, який збирає докази щодо ситуації з фундаментальними правами в Європейському Союзі і розробляє ре­комендації щодо поліпшення ситуації. Воно не виконує роль моніторингу, а співпрацює з відповідними установами в процесі консультацій стосовно поліпшення забезпечення фундаментальних прав.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) об'єднує 57 держав з Європи, Центральної Азії і Північної Америки. Незважаючи на те, що вона спеціально не ставить перед собою завдання захисту прав людини, її комплексний підхід до безпеки дозволяє їй вирішувати широке коло питань, у тому числі питання прав людини, національних меншин, демократизації, політичних стратегій, боротьби з тероризмом, діяльності у сфері економіки та захисту довкілля. Діяльність ОБСЄ у сфері прав людини прово­диться через Бюро демократичних інституцій і прав людини. Штаб- квартира БДІПЛ розташована в Варшаві, однак БДІПЛ діє по всій території ОБСЄ у сфері спостереження за виборами, демократичного розвитку, прав людини, толерантності та недискримі- нації і верховенства права. Його діяльність націлена на молодь і включає освіту з прав людини, боротьбу з антисемітизмом і ісламофобією.

У регіоні Північної і Південної Америки стандарти й механізми стосовно прав людини випливають з Американської декларації прав і обов'язків людини 1948 року і Американ­ської конвенції з прав людини 1969 року. Спеціальні документи були прийняті стосовно біженців, запобігання і покарання за катування, скасування смертної кари, зникнення, насильства проти жінок, довкілля та інших питань.

Африканська хартія прав людини і народів вступила в силу в жовтні 1985 року і ста­ном на 2007 рік була ратифікована 54 державами. Хартія містить ряд положень, що від­різняють її від аналогічних документів, прийнятих в інших частинах світу.

•    На відміну від європейських або американських конвенцій, Африканська хартія включає соціальні, економічні та культурні права, а також громадянські і полі­тичні права.
•    Африканська хартія, крім індивідуальних прав, передбачає також колективні права народів.
•    Хартія визнає також, що особистість має не тільки права, але й обов'язки, і навіть перераховує визначені обов'язки особистості стосовно сім'ї, суспільства, дер­жави і міжнародного співтовариства.

Як ви думаєте, чому до Африканської хартії прав людини внесено обов’язки? Чи не вважаєте ви, що вони мають бути внесені в усі документи з прав людини?

Регіональна арабська комісія з прав людини почала свою діяльність з 1968 року, але вона мала лише дуже вибіркові й обмежені повноваження стосовно сприяння правам людини. Змінена Арабська хартія з прав людини була прийнята Лігою арабських держав у 2004 році і набула чинності у 2008 році.

Цей документ охоплює соціально-економічні і громадянсько-політичні права, а також посилається на «спільну цивілізацію» арабських держав. Набуття чинності Хартією і її моніторинговий механізм, Арабський комітет з прав людини і Арабська підкомісія з прав людини стали багатонадійними знаками стосовно розвитку прав людини в регіоні. Однак вона також потрапила під жорстку критику, наприклад, через відсутність заборони жорстокого покарання, або за гарантування економічних і соці­альних прав лише для громадян/громадянок, або за узалежнення деяких прав з іс­ламським шаріатом, за дозвіл введення смертної кари для дітей у випадку, якщо це передбачено національним законодавством, а також за схвалення обмежень щодо свободи думки, сумління і віросповідання, якщо це передбачено законодавством.

Міжурядову комісію АСЕАН з прав людини (AICHR) було створено у 2009 році як консультативний орган Асоціації держав Південно-Східної Азії. Комісія з прав людини призначена просувати та захищати права людини, а також регіональне співробітництво у сфері прав людини в 10 державах – членах АСЕАН. До повноважень цієї Комісії від 2009 року входить дотримання «Поваги ... до міжнародних принципів прав людини, включаючи універсальність, неподільність, взаємозалежність і взаємопов'язаність усіх прав людини і основних свобод, так само як і неупередженість, об'єктивність, неви- бірковість, недискримінацію і уникнення подвійних стандартів і політизації.

Як нам скористатися нашими правами?

Права людини існують для нас. То як же ми можемо ними скористатися? Зрозуміло, що самого їхнього існування недостатньо, щоб покласти край порушенням прав лю­дини, які, як усі ми знаємо, відбуваються кожного дня, у всіх частинах світу. Чи можуть вони дійсно щось змінити? Як ми можемо їх використовувати?

Ви знаєте, що робити, якщо порушені ваші права людини?

Визнання ваших прав

У наступному підрозділі ми розглядаємо різні види прав людини, які захищені міжна­родним правом. Якщо нам відомо, які саме галузі людського існування співвідносяться з нормами законів про права людини, і ми знаємо, що уряди, згідно із цими нормами, взяли на себе відповідні зобов'язання, ми можемо здійснювати тиск на них у тій чи іншій формі. У цьому підрозділі показано, що майже всі прояви несправедливості пов'язані з правами людини: чи то бідність у якійсь області, завдавання шкоди довкіллю, чи то проблеми зі здоров'ям, чи то умови праці, політичні репресії, виборчі права, генна інженерія, проблеми меншин, тероризм, геноцид тощо. Навіть сьогодні кількість про­блем не зменшується.
Деякі з проблем, пов'язані із застосуванням законодавства, що стосується прав лю­дини, розглядаються безпосередньо в підрозділі «Питання і відповіді про права людини». У ньому наведено короткі відповіді на деякі з найбільш загальних і поширених питань про права людини.
Крім того, у кожній частині розділу 5 докладно розглянуто всі теми цього посібника. Якщо вам необхідно з'ясувати, як краще захистити якесь конкретне право, наприклад, право на здоров'я, на освіту або нормальні умови праці, вам буде корисно ознайоми­тися з основною інформацією, яка присвячена конкретній проблемі.

Використання правових механізмів

Ми розглянемо правові механізми, які були створені для захисту різних сфер людських інтересів. У Європі, а опосередковано – в Африці і в Америці є постійно діючий суд – Європейський суд з прав людини, який розглядає скарги про такі порушення. Навіть якщо скарги не підпадають під юрисдикцію Європейського суду, як ми побачимо, іс­нують і інші механізми, що дозволяють притягнути держави до відповідальності за їхні дії і примусити їх до виконання своїх зобов'язань відповідно до угод про права людини. Додає впевненості сам факт існування таких правових норм, навіть якщо не завжди є правові засоби, щоб примусити держави до їх виконання.

Лобіювання, проведення кампаній і акцій

Важливу роль у здійсненні тиску на держави відіграють різні асоціації, неурядові ор­ганізації, благодійні товариства та інші ініціативні групи громадян/громадянок. Ця тема стала змістом розділу, присвяченого ролі активістів і НУО. Діяльність таких організацій особливо важлива для простих чоловіків і жінок на вулиці, і не тільки тому, що вони часто займаються справами конкретних людей, але також і тому, що вони дають зви­чайній людині можливість брати участь у захисті прав людини. Зрештою, ці асоціації складаються зі звичайних людей! Ми також розглянемо, як вони діють, щоб поліпшити становище з прав людини, а також деякі приклади їх успішних акцій.

Чи ви коли-небудь були причетні до розповсюдження або до іншої активності з прав людини?

Стань учасником

У розділі 3 «Вживання дій для прав людини» описується, якими можуть бути ці заходи в умовах повсякденного життя, і наводяться приклади заходів, до яких ви самі могли б долучитися. Молодіжні групи мають величезний потенціал для тиску на уряди і міжна­родні організації, щоб випадки порушення прав людини потрапляли в поле зору гро­мадськості. Наведені приклади мають підказати вам, які заходи може вжити ваша група, а також ближче ознайомити вас із повсякденною роботою неурядових організацій.

Дилеми прав людини

Реалізація прав людини означає зіткнення з рядом перешкод. По-перше, деякі уряди, політичні партії або кандидати/кандидатки, соціальні та економічні гравці/гравчині та суб'єкти громадянського суспільства використовують тему прав людини у своїх інтересах без будь-яких зобов'язань щодо завдань з прав людини. Іноді це може бути пов'язано з невідповідним розумінням вимог стандартів прав людини. В інших випадках це стається через умисне зловживання або бажання виставити себе таким/такою, що поважає права людини, щоб вигідно виглядати в очах світу. По-друге, уряди, політичні партії, кандидати /кандидатки або суб'єкти громадянського суспільства можуть критикувати порушення прав людини іншими, але не в змозі самі відстоювати стандарти прав людини. Подібне часто критикується як подвійний стандарт. По-третє, трапляються випадки обмеження прав людини від імені захисту прав інших. Це, звичайно, могло б бути виправдано. Права людини не безмежні, і застосування своїх прав не означає зазіхати на користування правами інших. Однак ми маємо пильнувати, щоб захист прав людини інших не був порожнім вибаченням за нав'язування обмежень. Активне громадянське суспільство і незалежна судова влада важливі для моніторингу таких випадків. І нарешті, є випадки, коли захист прав однієї групи людей може спричинити обмеження прав інших. Таке слід відокремлювати від вищезгаданих випадків обмеження прав, хоча не завжди легко розпізнати такі випадки.

Конфлікти прав

Однак права можуть також бути суперечливими. «Конфлікти прав» стосуються супе­речностей, які можуть трапитися між різними правами людини або одними й тими ж правами різних людей. Таким прикладом може бути ситуація, коли двоє пацієнтів, щоб вижити, потребують донорського серця; однак у наявності лише одне для трансплан­тації. У цьому випадку право на життя одного пацієнта/однієї пацієнтки перебуває у конфлікті з тим самим правом другого пацієнта/другої пацієнтки. Інший приклад стосується випадку з евтаназією, коли право одного/однієї на життя може суперечити з його/її власним правом на смерть або правом звільнитися від принизливого ліку­вання. Таким чином, конфліктують різні права однієї людини. Третій випадок стосується ситуацій, коли вступають у протиріччя різні права людини різних людей. Один приклад цього відображений у випадку в єврейській громаді міста Осло та інших міст у Норвегії, взятому Комітетом ООН для демонстрації усунення расової дискримінації. У 2000 році група, відома під назвою «Черевичники», пройшла з маршем на честь нацистського лідера Рудольфа Гесса. Учасники були вдягнуті в «напіввійськову» форму, а лідер – містер Терьє Сьйолі проголосив антисемітську промову, після якої натовп неоднора­зово салютував нацистам і вигукував: «Sieg Heil» (За перемогу!). Протиріччя в цьому випадку було між правом містера Сьйолі на свободу самовираження і правом єврей­ської громади не зазнавати дискримінації. Комітет ООН гадає, що твердження містера Сьйолі містять ідеї расової переваги й ненависті і тому така надзвичайно образлива промова не підлягає захисту правом свободи самовираження.

Культурні традиції

Культурні традиції відображають цінності і переконання, яких дотримуються члени громади протягом епох, і часто охоплюють цілі покоління. Кожна соціальна група у сві­ті має особливі культурні традиції і переконання, з яких деякі вигідні для всіх членів/членкинь, у той час як інші – шкідливі для окремої групи, такої як жінки. Ці шкідливі звички включають, зокрема: жіноче статеве каліцтво (ЖСК); примусове годування жінок; ранні шлюби; різноманітні табу або звички, які перешкоджають жінці контролювати народжуваність; харчові табу і традиції щодо народжуваності; перевага синів і наслідки цього для статусу дівчинки; жіно- чи дітовбивство; рання вагітність і ціна приданого. Незважаючи на їх шкідливий характер і порушення ними міжнародних законів прав людини, такі традиції зберігаються, тому що вони не викликають сумніву і набувають моральності в очах тих, хто їх застосовує.
Бюро ООН Верховного комісару з прав людини

Ряд звичок, які негативно впливають на здоров'я жінок та дітей і порушують міжнародні стандарти прав людини, часто називають «шкідливі звички». Це не означає, що всі традиції шкідливі і порушують права людини, але коли дійсно є порушення, нам потрібно бути здатними піддати їх (традиції) сумніву і відхилити.
Звичайна практика в багатьох суспільствах – шлюби за домовленістю, при яких дівчина, часто в дуже юному віці, зобов'язана вийти заміж за людину, обрану її сімейством, зазвичай в дуже юнім віці (зверніть увагу, що шлюби за домовленістю – це не те ж саме, що примусові шлюби). Чи повинна така практика бути заборонена для захисту молодих дівчат? Чи це стало б проявом неповаги до традиції іншої культури?
Як інші приклади можна назвати тривалу в багатьох країнах практику жіночого обрі­зання. Тисячі людей страждають від наслідків таких звичаїв, і більшість людей, безумовно, вважають їх серйозним порушенням прав людини. Чи варто розглядати жіноче обрізання як відмінність між різними культурами, до якого потрібно ставитися «терпимо», або порушенням права людини на фізичну недотор­канність і здоров'я?

Захист усіх прав людини для всіх зумовлює відмову від шкідливих звичок. Нікому не може бути відмовлено в правах людини і гідності на підставі традицій і культури, зокрема й тому, що традиції і культури не викарбувані на камені: вони змінюються і розвиваються; те, що часто було істиною 20 років тому, не має жодного сенсу для те­перішніх поколінь. Шкідливі традиції – це також нагадування, що сприяння у правах людини покладається на освітні програми і зусилля. Багато шкідливих традицій не можна подолати одними репресіями й осудом: для того, щоб мати ефективність, вони потребують освіти і залучення зацікавлених осіб. Навіть держави, які підписали міжнародні угоди з прав людини і несуть основну відповідальність за їх виконання. Саме дії окремих осіб, часто підтримувані сім'ями і громадами, забезпечують дотри­мання цих звичаїв. Їх зміна не може бути нав'язана «зверху», але тут необхідна регу­лярна просвітницька робота із зацікавленими сім'ями і громадами, це єдиний спосіб, за допомогою якого може бути врегульовано запровадження прав людини разом із тим, що сприймається як особливі культурні права і традиції.

Чи можна культурні цінності ставити вище від універсальності прав людини?

Заради доброї справи

Іноді міжнародне співтовариство використовує санкції, щоб покарати режими, які вважаються систематичними порушниками прав людини. Такі санкції забороняють торгівлю з країною-порушником, щоб чинити тиск на її уряд і змусити його переглянути свою політику. Ці дії іноді вирішуються в односторонньому порядку однією державою, а в інших випадках вони будуть прийняті Радою Безпеки ООН. Деякі країни були пов­ністю ізольовані міжнародним співтовариством: протягом багатьох років через систе­му апартеїду була ізольована Південна Африка, а через десятиліття санкції також були застосовані до Іраку, Північної Кореї, Ірану та інших. Безсумнівно, наслідки таких санкцій відчувають на собі всі люди, але найбільше від них страждає менш захищена частина суспільства. Чи прийнятна така форма боротьби міжнародного співтовариства, щоб покласти кінець порушенням прав людини в певних державах?
У своїй доповіді «Відповідальність за захист» Міжнародна комісія з інтервенції і держав­ного суверенітету закликала до обережності й акцентувала на запобіганні, а не на реакції. Проте коли міжнародному співтовариству необхідно вдаватися до «виняткових і надзвичайних заходів» «військового втручання заради захисту прав людини», вони наполягають на початку на великомасштабних втратах вбитими або етнічних чистках. Навіть у цьому разі вони проголошують такі «запобіжні принципи».

•    Правильний намір. Які б не були інші мотиви держав для втручання, головною метою має бути зупинка або запобігання стражданням людей. Правильного наміру краще досягати за допомогою багатосторонніх операцій, зазвичай підтриманих регіональною думкою та зацікавленими в них жертвами.
•    Останній засіб. Військове втручання може бути виправданим лише, коли будь- який невійськовий варіант із запобігання або мирного врегулювання кризи було використано, з обґрунтованими підставами того, що менші засоби не при­несуть успіху.
•    Пропорційні засоби. Об'єм, тривалість і інтенсивність запланованого військо­вого втручання мають бути мінімально необхідними для забезпечення визна­ченого захисту людини.
•    Прийнятні перспективи. Обов'язково має бути прийнятний шанс на успіх в зупинці та запобіганні страждань, який би виправдав втручання, щоб наслід­ки акцій не виглядали б гірше, ніж наслідки невтручання.

Як ви вважаєте, ці запобіжні заходи стосуються подій, які відбулися в минулому, наприклад, відповіді міжнародного співтовариства на різанину в Сребрениці в 1995 році, на бомбар­дування НАТО Косова в 1999 році або на втручання в Афганістані у 2001 році? Чи можуть такі акції бути виправданими з погляду їх кінцевого результату, якщо вони спричинили велику кількість жертв?

Чи можна використовувати захист прав людини для виправдання військової кампанії?

У квітні 2001 року Комісія ООН з прав людини відкинула ідею про те, що заради бо­ротьби з тероризмом можна пожертвувати захистом прав людини. Резолюція Комісії 2001/24 засудила терористичні напади, пов'язані з конфліктом у Чечні, Російська Федерація, і порушення гуманітарного права з боку чеченських сил, а також деякі методи, найчастіше застосовувані в Чечні російськими федеральними силами. Резо­люція закликала створити, відповідно до визнаних міжнародних стандартів, націо­нальну комісію з розслідування зловживань у Російській Федерації.

Права людини: постійно змінюються, постійно розвиваються

Не на всі питання, порушені в попередньому розділі, є чіткі відповіді – навіть сьогодні вони залишаються предметом запеклих суперечок. Ці суперечки досить важливі. Вони вказують як на плюралізм у підходах, що є головним для ідеї прав людини, так і на те, що права людини – це не наука, не застигла «ідеологія», а область етичної та правової думки, яка розвивається. Ми не завжди маємо очікувати чорно-білі відпо­віді. Ці питання є складними, і вони можуть бути відповідним чином збалансовані тільки при індивідуальному підході до кожного випадку.
Але це не означає, що відповідей немає взагалі або що згоди немає в жодній області. Таких областей багато, і їх число зростає майже щодня. Колись проблема рабства викликала дискусії, а сьогодні терпимість у цьому питанні більше не вважа­ється прийнятною – право на свободу від рабства тепер універсально визнано як основне право людини. Жіноче обрізання, хоча й отримує захист у деяких культурах, широко засуджено як порушення прав людини. Можна стверджувати, що такою проблемою стає і смертна кара, принаймні в Європі, де члени Ради Європи зобов'я­залися рухатися до її скасування. Фактично відміна смертної кари сьогодні – це пе­редумова для членства в Раді Європи. Згідно з Amnesty International, більше двох третин країн світу скасували смертну кару за законом або на практиці. Водночас 58 країн зберегли смертну кару у 2009 році, хоча більшість нею користується.
Ми маємо вірити, що багато з цих питань також буде вирішено. Тим часом можна включитися в дискусію і винести власне судження щодо спірних питань, нагадавши про дві основні цінності: рівність і людську гідність. Якщо якоюсь дією стосовно будь-якої людини принижується її людська гідність, значить, це суперечить духу прав людини.

Посилання