Ми вже знаємо, що права людини - це невід'ємні права, якими володіє кожна людина. Але як нам скористатися цими правами? Де знайти підтвердження того, що вони офіційно визнані державами? І як ці права реалізуються?

Права людини в межах країни

Врешті-решт, захист прав людини – це найнадійніший механізм на національному рівні.

Зрозуміло, що, врешті-решт, захист прав людини та домовленості, які укладаються для захисту цих прав, найбільшою мірою залежать від розробок та механізмів на національному рівні. Закони, політики, процедури і механізми, які існують на національному рівні, є ключовими для здійснення прав людини в кожній країні. Тому дуже важливо зробити права людини компонентом національних конституційних і правових систем, навчати чиновників органів юстиції застосуванню стандартів в області прав людини, а також забезпечити накладання санкцій за порушення прав людини. Національні стандарти мають пряміший вплив, а національні процедури доступніші за процедури на регіональному та міжнародному рівнях. Як зауважила Елеонора Рузвельт:

«То де ж, зрештою, беруть початок загальні права людини? У невеликих містах, біля будинку – такі близькі і такі малі, що їх не роздивитися на жодній карті світу. Проте вони
є світом окремої людини: її рідний район; школа або коледж, де вона вчиться; завод, ферма або офіс, де вона працює. Такі місця, де кожен чоловік, жінка і дитина прагнуть рівного правосуддя, рівних можливостей, рівної гідності без будь-якої дискримінації. За винятком, коли ці права мають значення тут, вони майже не мають значення будь-де».2

Таким чином, обов'язок держави – поважати, заохочувати, захищати і здійснювати права, є первинним, а обов'язок регіональних або міжнародних трибуналів – вторинний, який вступає до гри, в основному, тоді, коли держава свідомо чи послідовно порушує права. Нам усім відомі приклади того, як звернення до регіональних і міжнародних механізмів стала необхідним для підтвердження того, що порушення відбуваються на національному рівні. Регіональні та міжнародні інтерес або допомога можуть стати поштовхом до забезпечення прав на внутрішньому ринку, але це здійснюється лише після вичерпання всі внутрішніх засобів. Саме з цієї причини ми присвячуємо решту цього розділу саме цьому сценарію. Які ж засоби можна задіяти там, де внутрішні системи були не в змозі забезпечити адекватний захист для здійснення прав людини?

Як ви гадаєте, чому навіть ті держави, в яких погано забезпечені права людини, готові підписувати міжнародні угоди з прав людини?

Права людини, визнані в угодах

«Кожна душа – це заложник власних дій».
Коран

Держави збираються на міжнародні зустрічі і розробляють угоди, предметом яких є права людини. Ці угоди встановлюють для держав реальні норми поведінки, що покладають на них певні обов'язки по відношенню до громадян. Угоди можуть бути двох видів: юридично обов'язкові і необов'язкові.

Обов'язковий документ, який часто називають «договором», «конвенцією» або «пактом», представляє собою зобов'язання держав забезпечувати права людини на національному рівні. Кожна держава повинна продемонструвати свою готовність до прийняття зобов'язань, що відбувається шляхом ратифікації або приєднання до документа. (Просте підписання документа не робить його обов'язковим для виконання.) Зазвичай держави мають можливість зробити застереження або заяви у відповідності до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1979 року, тим самим звільняючи себе від зобов'язань за певними положеннями документа. Мета цієї практики полягає в тому, щоб якомога більше держав поставило під документом свій підпис. Зрештою, краще, якщо держава пообіцяє дотримуватися хоч якісь права людини, ніж ніяких! Правда, цей механізм може ставати джерелом зловживань і давати державам прийменник відмовляти своїм громадянам в основних правах, дозволяючи при цьому «уникати» міжнародного контролю в тих чи інших областях.
Права людини, однак, тепер також проникли до обов’язкових закноів на національному рівні. Міжнародні норми прав людини надихнули держави на старанне втілення таких стандартів у конституціях та інших урядових документів. Вони також можуть забезпечити засоби сатисфакції за порушення прав людини на національному рівні.
 

На відміну від обов'язкових документів необов'язкові – це, в основному, просто декларації або політичні угоди держав, де йдеться про необхідність докласти всіх зусиль, щоб забезпечити ті чи інші права, але без будь-яких юридичних зобов'язань. На практиці це зазвичай означає відсутність офіційного (або правового) механізму реалізації.

У чому сенс простої «обіцянки» дотримуватися правових норм, якщо вона не підкріплена правовими механізмами? Або це краще, ніж нічого?

«Закон не може змінити серце людини, але він стримує безсердних.»
Мартин Лютер Кінг
               

Будь-яка декларація Організації Об'єднаних Націй або будь-який необов'язковий документ, який також називають правовою нормою «м’якого права», зазвичай є результатом роботи Генеральної Асамблеї ООН чи конференції, скликаної для розгляду якоїсь певної проблеми. Вважається, що всі держави, просто в силу свого членства в ООН, або в силу своєї участі у конференції, згодні з прийнятою декларацією. На національному рівні визнання прав людини може бути результатом згоди між державою та її народом. Коли права людини визнаються на національному рівні, вони стають, перш за все, зобов'язанням держави перед своїм народом.

Основні міжнародні документи

З кожним днем права людини набувають більшого значення і отримують все ширшу підтримку. Це перемога не тільки захисників прав людини, але всіх людей взагалі. Наслідком цих успіхів стала розробка великого і складного зводу текстів (документів) з прав людини, а також процедур їх виконання.
Зазвичай угоди з прав людини поділяють на три основні категорії: за їх географічними рамками дії (регіональні або універсальні), за категорією прав, які передбачаються, а також за категорією осіб або груп осіб, на яких права поширюються.
Лише в рамках ООН існує більше сотні документів, які відносяться до прав людини. Тільки уявіть, скільки ж подібних документів існує на різних регіональних рівнях! Всі ці угоди неможливо розглянути у цьому посібнику, тому в цьому розділі ми звернемося лише до деяких з документів, найбільш значущих для освіти в області прав людини за КОМПАСом:

• широко визнані документи, які заклали основу для розвитку інших угод з прав людини, особливо Міжнародний білль про права (Для отримання більш докладної інформації стосовно спеціальних документів, таких як Конвенція про біженців, Конвенція про геноцид, а також документів, що стосуються Міжнародного гуманітарного права, будь ласка, зверніться до тематичних розділів Глави 5);
• основні європейські документи;
• документи, які стосуються спеціальних проблем бенефіціаріїв, що досліджуються в даному посібнику.

Документи ООН

Загальна декларація прав людини – найважливіший з усіх документів з прав людини.

Найважливішим універсальним документом з прав людини є Загальна декларація прав людини, прийнята в 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН. Вона отримала настільки широке визнання, що її спочатку необов'язковий характер змінився, і тепер на неї часто посилаються як на юридично обов'язковий документ звичайного міжнародного права.Це критерій для всіх документів з прав людини, який став відправною точкою для десятків інших міжнародних та регіональних документів, а також сотен національних конституцій та інших законодавчих актів.
Загальна декларація прав людини складається з преамбули та 30 статей, в яких викладено права людини та основні свободи, на які всі чоловіки і жінки всього світу мають право без будь-якої дискримінації. Вона гарантує як цивільні та політичні, так і соціальні, економічні та культурні права:

• Право на рівність
• Свобода від дискримінації
• Право на життя, свободу, особисту безпеку
• Свобода від рабства
• Свобода від катувань та від поводження, яке принижує людську гідність
• Право на визнання правосуб'єктності особистості перед законом
• Право на рівність перед законом
• Право на засоби судового захисту з боку компетентного трибуналу
• Свобода від довільного арешту і вигнання
• Право на справедливі громадські слухання
• Право людини вважатися невинною, поки її вина не доведена
• Свобода від втручання в особисте життя, сім'ю, домашні справи та листування
• Право на свободу пересування в межах країни та поза нею
• Право на отримання притулку в інших країнах для захисту від переслідування
• Право на громадянство і свобода змінювати його
• Право на шлюб і сім'ю
• Право на володіння майном
• Свобода переконань та релігії
• Свобода думки та інформації
• Право на мирні збори та об’єднання
• Право на участь в урядових та у вільних виборах
• Право на соціальне забезпечення
• Право обирати бажану роботу та вступати до профспілок
• Право на відпочинок
• Право на відповідний рівень життя
• Право на освіту
• Право на участь у культурному житті спільноти
• Право на громадський порядок, чітко сформульоване Загальною декларацією прав людини

Декларація також містить чітке посилання на обов'язки суспільства та громадянства, важливі для вільного та повного розвитку та поваги прав і свобод інших людей. Таким самим чином, права в декларації не можуть бути використані для порушення прав людини окремими особами або державами.

Міжнародний білль про права людини

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права вступили в силу в 1976 році і є головними юридично обов'язковими документами, які застосовуються в усьому світі. Обидва пакти були розроблені з метою розширення на прав, викладених у Загальній декларації прав людини та надання їм юридичної сили (в межах договору). Разом з Загальною декларацією прав людини вони становлять Міжнародний білль про права. Кожен з цих пактів, як видно з їх назв, відноситься до різних категорій прав, хоча іноді вони також стосуються однакових проблем, наприклад, щодо відсутності дискримінації. Обидва документи було широко ратифіковано, причому Міжнародний пакт про громадянські і політичні права  має 166 ратифікацій, а Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права – 160 ратифікацій станом на листопад 2010 року.

На додаток до Міжнародного білля про права, ООН прийняла ще сім договорів, які стосуються конкретних прав або бенефіціарів. Була мобілізована ідея конкретних прав або бенефіціарів – наприклад, права дітей для дітей – незважаючи на застосування всіх прав людини до дітей і молоді, не видно, щоб діти мали рівний доступ до цих загальних прав; вони потребують конкретних додаткових заходів захисту.

Конвенція про права дитини (1989) визнає, що діти також мають права людини, і що люди у віці до 18 років потребують особливого захисту для гарантування поваги до їх повного розвитку, виживання та кращих інтересів.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.) забороняє і засуджує расову дискримінацію і вимагає від держав-учасниць вживання заходів щодо її викорінення усіма належними способами, незважаючи на те, проводять їх державні або інші органи.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.) зосереджена на дискримінації, від якої часто систематично і регулярно страждають жінки через «розрізнення, виняток або обмеження на основі статі, метою якого є применшення або заперечення визнання, користування або здійснення жінками [...] в політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-який іншій області». (Стаття 1) Держави зобов'язуються засуджувати таку дискримінацію і вживати негайних заходів щодо забезпечення рівності.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих людську гідність видів поводження і покарання (1984 р.) визначає катування як «сильний біль або страждання, фізичні або психічні» (Стаття 1.1), яке вчиняється навмисне з метою отримання інформації, в якості покарання або примусу, чи з дискримінацією в основі. Цей договір вимагає від держав-учасниць вживання ефективних заходів з попередження катувань в межах їх юрисдикції і забороняє їм повертати людей на батьківщину, якщо є підстави вважати, що там вони зазнають катувань.

Конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їх сімей (1990 р.) стосується людини, яка «займатиметься, займається або займалася оплачуваною діяльністю в державі, громадянином вона не є» (Стаття 2.1), а також членів її сім'ї. Окрім визначення загальних прав людини, від яких такі люди повинні отримувати вигоду, договір уточнює, що, незалежно від того, була вона документально зафіксована в регулярній і правовій ситуації чи ні, дискримінація не повинна зазнаватися людьми у зв'язку зі здійсненням прав, таких як свобода і безпека, захист від насильства або позбавлення волі.

Конвенція про права інвалідів (2006 р.) демонструє новаторське зрушення не лише у своєму визначенні людей з обмеженими можливостями, а й в їх визнанні як рівноправних суб'єктів з повними та рівними правами людини і основними свободами. Договір уточнює порядок застосування прав такими людьми і зобов’язує держави-учасниці знаходити розумне пристосування для людей з обмеженими можливостями з метою дати їм можливість ефективно здійснювати свої права, наприклад, з метою забезпечення їх доступом до послуг і культурного життя.

Конвенція для захисту осіб від насильницьких зникнень (2006 р.) стосується явища, яке було глобальною проблемою. Договір забороняє «арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі в будь-який іншій формі» (Стаття 2), будь то з боку посадових осіб або інших осіби, які діють з мовчазної згоди держав, і не приймає виняткових обставин як для цієї відмови визнати позбавлення свободи, так і приховання інформації про подальшу долю і місцезнаходження потерпілих. Метою Конвенції є покінчити з цим цинічним вивертом і намагатися покарання за серйозні порушення права людини й покінчити з ними.

Основні договори ООН з захисту прав людини

Договір Контролюючий орган Факультативні протоколи
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації (1965 р.)
Комітет з ліквідації всіх форм расової
дискримінації
 
Міжнародний пакт про цивільні та політичні
права (1966 р.)
Комітет з прав людини Перший Факультативний протокол, який
встановлює механізм подання індивідуальних
скарг. Другий Функціональний протокол направлений на скасування смертного вироку
Міжнародний пакт про економічні, соціальні
та культурні права (1966 р.)
Комітет з економічних, соціальних та
культурних прав
Факультативний протокол з визнанням
компетенції Комітету отримувати звернення
від окремих осіб або груп (2008 р.)
Конвенція з прав дитини (1989 р.) Комітет з прав дитини Факультативний протокол стосовно залучення дітей до озброєних конфліктів (2002 р.).
Факультативний протокол стосовно торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої
порнографії (2002 р.)
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.) Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації
щодо жінок
Факультативний протокол з права подання скарг окремими особами
Конвенція проти тортур та інших жорстоких,
нелюдських або принижуючих людську
гідність видів поводження і покарання
(1984 р.)
Комітет проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих людську гідність
видів поводження і покарання
Факультативний протокол, який встановлює
систему регулярних відвідувань незалежними
міжнародними та національними органами
— контролюється Підкомітетом проти тортур
(2002 р.)
Конвенція про захист прав усіх працівників-
мігрантів і членів їх сімей (1990 р.)
Комітет з захисту прав усіх працівників-мігрантів
і членів їх сімей
 
Конвенція про права інвалідів (2006 р.) Комітет з прав інвалідів Факультативний протокол зі звернень дозволяє окремим особам та групам подавати петиції до
Комітету
Конвенція для захисту осіб від насильницьких
зникнень (2006 р.)
Комітет з захисту осіб від насильницьких
зникнень
 
     

 

Захист певних груп на рівні ООН та на міжнародному рівні

Поряд з визнанням основних прав особистості, в деяких документах з прав людини визнаються також права певних груп людей. Такі особливі заходи захисту прийняті через те, що в минулому мали місце випадки дискримінації цих груп внаслідок їх незахищеного й уразливого становища в суспільстві. Особлива захист не забезпечує нових прав людини як таких, а, скоріше, прагне гарнтувати те, що права людини з Загальної декларації прав людини є доступними для всіх. Таким чином, неправильно робити вигляд, що люди з меншин мають більше прав, ніж люди з більшості; якщо існують особливі права меншин, їх задача – просто гарантувати рівність можливостей в доступі до цивільних, політичних, соціальних, економічних та культурних прав.
Далі йдуть приклади груп, які користуються особливим захистом:

Меншини

Держави охороняють існування національної, етнічної, культурної, релігійної і мовної самобутності меншин в рамках їх відповідних територій і заохочують створення умов для розвитку цієї самобутності.
Декларація ООН про права меншин

Меншини не були остаточно визначені в міжнародних документах з прав людини, але вони, як правило, описуються в таких документах, як права з національними або етнічними, релігійними та мовними характеристиками, які відрізняються від більшості населення, і які вони бажають зберегти. Меншини захищені:

• на рівні ООН – Статтею 27 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права, а також Декларацією про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, прийнятою у 1992 році;
• на європейському рівні - обов'язковим документом: Рамковою конвенцією про захист національних меншин, яка створила контрольний орган, що складається з незалежних експертів - Консультативного комітету з рамкової конвенції. Інші сектори Ради Європи містять види діяльності, які відносяться до захисту меншин: Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН), а також Комісар з прав людини, серед інших, здійснюють діяльність в цьому напрямі.
• наявністю в рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спеціальної посади Верховного комісара у справах національних меншин та відповідними документами ОБСЄ.

Діти

Дитиною вважається кожна людина до досягнення нею вісімнадцятирічного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягнє повноліття раніше.
Конвенція ООН про права дитини

На рівні ООН основний захист дітям забезпечує Конвенція про права дитини 1989 року, документ, який зібрав найбільше ратифікацій у світі (не ратифікували його лише Сполучені Штати і Сомалі).  Чотири основні принципи Конвенції є наступними: недискримінація; прихильність до дотримання найкращих інтересів дитини, право на життя, виживання і розвиток; і повага поглядів дитини.
В Африці основні права дітей з урахуванням винятковості ситуації на континенті визначає Африканська хартія з прав і благополуччя дитини. Цей документ набув чинності у 1999 році. Пакт про права дитини в ісламі був прийнятий Організацією ісламської конференції у 2004 році. Комісія АСЕАН (Асоціації країн Південно-Східної Азії) з просування та захисту прав жінок та дітей була введена в дію у квітні 2010 року.
Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства набула сили 1 липня 2010 року. Ця Конвенція є першим документом, призначеним для визначення різних форм сексуального насильства над дітьми як кримінальних злочинів, у тому числі таких злочинів, скоєних у домашньому колі або у сім'ї.

Біженці

Права біженців особливо гарантовані Конвенцією про статус біженців 1951 року та Верховним комісаром ООН у справах біженців. Єдина регіональна система, яка має спеціальний документ щодо захисту біженців, існує в Африці, де у 1969 році була прийнята Конвенція про деякі аспекти проблеми біженців. В Європі певний додатковий захист біженців передбачений Європейською конвенцією про права людини.

Жінки

Намагаючись забезпечити рівність жінок і чоловіків в усьому світі, у 1979 році ООН прийняла Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок як спеціальний документ, що захищає права жінок.
У 2009 році у Раді Європи відбулося прийняття Декларації: Впровадження рівності статей у реальність. Прийняття цієї Декларації відзначається через 20 років після прийняття
іншої Декларації про рівність жінок і чоловіків. Мета Декларації 2009 року – це подолання розриву між рівністю статей на ділі, а також у букві закону. Вона закликає держави-учасниці усунути структурні причини порушення рівноваги сил між жінками і чоловіками, забезпечити економічну незалежність і права та можливості жінок, усунути сформовані стереотипи, викорінити порушення гідності та забезпечити здійснення прав людини для жінок шляхом прийняття ефективних заходів з метою запобігти і боротися з гендерним насильством, а також забезпечити інтеграцію точки зору гендерної рівності в управлінні.

Інші групи

Таким групам, як робітники й ув'язнені, особливий захист надається тому, що вони знаходяться в уразливому становищі, яким легко зловжити. Це встановлено Конвенцією ООН про права людей з фізичними вадами, яку ми надалі обговоримо у Главі 5.

Інші, наприклад, корінні народи, також отримали спеціальний захист на міжнародному рівні через Декларацію ООН про права корінного населення 2007 року, хоча поки що цей документ не є обов’язковим.

Чи можете ви назвати у вашому суспільстві групи, які потребують особливого захисту?

Регіональні документи

Як ми бачили вище, міжнародні та регіональні документи загалом відстоюють ті ж самі мінімальні стандарти, але вони можуть відрізнятися за своєю спрямованістю або у застосуванні щодо питань, які зосереджені в регіонах. Наприклад, проблема стосовно осіб, які здійснили переїзд всередині країни була очолена в африканському регіоні, перш ніж ця проблема дійсно виникла як питання для ООН; аналогічно, механізм відвідування місць позбавлення свободи з метою запобігання катуванню вперше був встановлений на європейському рівні до того, як Факультативний протокол дозволив те ж саме в рамках Конвенції ООН проти катувань. Ці приклади показують, як регіональні і міжнародні норми і механізми можуть сприяти заохоченню захисту прав людини.

Практична перевага наявності регіональних норм і систем захисту прав людини полягає в тому, що вони, швидше за все, були оформлені на основі більшої географічної, історичної, політичної, культурної та соціальної схожості. Вони ближчі до «домашніх» і, швидше за все, користуються більшою підтримкою. Вони також є доступнішими для високопоставлених осіб, політиків та потерпілих. Тому ми можемо розглядати їх в якості другого «фронту» для відстоювання прав людини на трьох рівнях: перший – внутрішній, другий – регіональний, і третій – міжнародний.

Чотири з п'яти регіонів світу встановили системи захисту прав людини. Мета регіональних документів – сформулювати стандарти та механізми захисту прав людини на регіональному рівні без скорочення універсальності прав людини. Згідно з розробками регіональних систем, або внаслідок економічного стимулу, або з інших історичних чи політичних причин, вони також вважають за необхідність сформулювати відданість регіональним правам людини, часто посилюючи механізми та гарантії системи ООН. І дійсно, відомо багато прикладів, коли регіональні стандарти перевищували стандарти, узгоджені на міжнародному рівні. Одним із прикладів є новаторське визнання Африканської системи про необхідність захисту не тільки для біженців, а й для осіб, які переміщуються в межах країни.

Права людини в регіонах часто перевищують стандарти ООН та укріплюють їх

На американському континенті існує Організація американських держав, а головним обов'язковим документом є Американська конвенція про права людини 1969 року.
В Африці ми знаходимо Африканську хартію прав людини і народів, яка вступила в силу у 1986 році, в рамках Африканського Союзу, раніше відомого як Організація африканської єдності.
На азіатському континенті до теперішнього часу не існує реально діючої системи, і єдиним регіональним документом з прав людини є необов'язкова народна хартія – Азіатська декларація прав людини, яка вступила в силу у 1998 році за ініціативою громадянського товариства.

Європейські документи

Європа має добре налагоджену систему захисту прав людини, створену в рамках Ради Європи, наріжним каменем якої є Європейська конвенція з прав людини з її Європейським судом з прав людини у Страсбурзі.

Як ви думаєте, чому різні регіони визнали за необхідне створити власні системи захисту прав людини?

Рада Європи, до складу якої входять 47 держав-учасниць, відіграла ключову роль у просуванні прав людини в Європі. Там головний документ з прав людини - це Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (відома також як Європейська конвенція про права людини). Вона прийнята всіма державами – членами  Ради Європи, оскільки це одна з обов'язкових умов членства в Раді. Конвенція була прийнята в 1950 році, але набула сили лише через три роки. Вона охоплює цивільні і політичні права, і головна її перевага – це механізм реалізації: Європейський Суд з прав людини. Цім Судом і його юридичною системою захоплюються у всьому світі, на них часто посилаються ООН і конституційні суди багатьох країн, а також інші регіональні установи.

В Європі, як і в системі ООН, соціальні та економічні права розглядаються в окремому документі. Європейська соціальна хартія (переглянута) є обов'язковим документом, який включає права, що гарантують європейцям відповідний рівень життя. Хартія підписана 45 державами-членами і, станом на 2010, ратифікована 30 з них.

На додаток до цих двох основних документів, дії Ради Європи в області прав людини включають інші конкретні документи і конвенції, які доповнюють гарантії і положення ЄКПЛ щодо вирішення конкретних ситуацій або уразливих груп населення. Звичайні системи моніторингу доповнюються іншими незалежними органами, такими як Європейська комісія проти расизму і нетерпимості і Уповноважений з прав людини. В цілому, у своій роботі Рада Європи для права людини повинні бути в змозі прийняти до уваги соціальні та науково-технологічні розробки, а також можливі нові проблеми, які вони представляють для прав людини.

Розвиток прав людини

Документи з прав людини є записом наших останніх насьогодні знань про те, чого вимагає людська гідність. Такі документи, ймовірно, будуть завжди на крок позаду, оскільки вони вирішують проблеми, які вже були визнані, а не проблеми, які залишаються встановленими та вбудованими в наші суспільства так, що ми, як і раніше, не визнаємо їх у якості прав і порушення прав.

У Раді Європи нормотворча роботи організації має на меті запропонувати нові правові норми з метою реагування на соціальні заходи для вирішення проблем, які виникають у державах-членах стосовно питань у рамках своєї компетенції до Комітету міністрів. Ці заходи можуть включати пропозиції нових правових норм або адаптацію існуючих. Так розгортаються процедури Європейського суду з прав людини з метою зереження його сили, так були прийняті положення про скасування смертної кари, і так були оформлені нові документи на основі конвенції, наприклад, Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, яка була прийнята в 2005 році.

У цьому сенсі, документи з прав людини переглядатимуться та розширюватимуться до незапам'ятних часів. Наше розуміння, прецедентне право і – що найважливіше – наша активна публічна підтримка буде й далі штовхати, тягнути і розширювати права людини. Той факт, що положення конвенцій і договорів з прав людини й іноді здається як не настільки важливі у порівнянні з тим, що ми іноді очікуємо, не повинно бути підставою сумніватися, що права людини представляють як надія для людства. Законодавство в області прав людини часто залишаються позаду того, що очікують прихильники прав людини, але також воно залишається їх найнадійнішою опорою.

Боротьба з расизмом і нетерпимістю

Всі документи з прав людини містять гарантії рівності та недискримінації, будь то стандарти ООН, Ради Європи, ЄС чи ОБСЄ. На рівні ООН Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації набула сили у 1969 році, і зараз контролюється експертним органом, Комітетом з ліквідації расової дискримінації. Комітет отримує звіти про стан і дотримання договору, передбачає процедуру раннього попередження, спрямовану на запобігання ситуацій, мотивованих нетерпимістю, які можуть перерости в конфлікт і серйозні порушення Конвенції, і порядок отримання індивідуальних скарг, де держава офіційно це дозволяє. Расова директива Європейського Союзу, у свою чергу, стосується зайнятості та надання товарів і послуг с суб'єктам державного та приватного права.
Європейська комісія проти расизму та нетерпимості – це механізм Ради Європи. Задача Комісії, створеної у 1993 році, полягає в тому, щоб боротися з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і нетерпимістю на загальноєвропейському рівні, в тому числі і в рамках захисту прав людини. Діяльність Комісії включає всі необхідні заходи для боротьби з насильством, дискримінацією та забобонами на підставі раси, кольору шкіри, мови, релігії, національності та національного чи етнічного походження, з якими зіштовхуються окремі особи або групи осіб.
Членів Комісії уряди їхніх країн обирають з урахуванням глибини їх знань у галузі боротьби з нетерпимістю. Вони призначаються в особистій якості і діють незалежно від урядів.
Основна програма дій Комісії включає:

• Індивідуальну роботу в кожній країні-учасниці, яка включає проведення поглибленого аналізу ситуації з метою вироблення певних, конкретних пропозицій і подальших заходів, які з них випливають.
• Роботу над загальними темами (вивчення та поширення позитивного досвіду щодо конкретних аспектів на підтвердження рекомендацій Комісії, а також розробка загальних рекомендацій).
• Роботу з громадськістю, включаючи проведення в країнах-учасницях роз'яснювальних та інформативних нарад, координацію дій із загальнонаціональними та місцевими НУО, пропаганду антирасистських поглядів і підготовку навчальних матеріалів.

Протокол 12 до Європейської конвенції з прав людини

Новий протокол до Європейської конвенції про права людини був прийнятий у 2000 році та набув сили у 2005 році; це був Протокол 12. На початок 2011 року він підписаний 19 державами і ратифікований 18. Протокол спрямований на заборону дискримінації. Європейська конвенція про права людини вже гарантує право не піддаватися дискримінації (Стаття 14), але, як вважають, у порівнянні з аналогічними положеннями Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, цього недостатньо. Справа в тому, що стаття 14, на відміну від інших міжнародних документів, не передбачає заборони дискримінації як такої, а забороняє дискримінацію лише щодо «користування правами і свободами», викладеними у Конвенції. Колі цей Протокол набув сили, заборона дискримінації знайшла своє життя, «незалежне» від решти положень Європейської конвенції прав людини. Вперше Суд зареєстрував порушення цього положення у 2009 році у справі «Сейдич і Фінці проти Боснії і Герцеговини» (скарги № 27996/06 і № 34836/06, 22 грудня 2009 року).

Забезпечення дотримання прав людини

Як же ми можемо домогтися того, щоб ці захисні механізми працювали? Хто або що забезпечить виконання державами їхніх зобов'язань?

На національному рівні цю роботу проводять суди – коли документи із захисту прав людини ратифікуються або включаються до національного законодавства – але також, залежно від країни, управліннями омбудсменів, комітетами із захисту прав людини, консиліумами із захисту прав людини, парламентарними комітетами і т.д.
Головними органами контролю є комісії або комітети та суди, які повністю складаються з незалежних членів (експертів або суддів), які не є представниками своїх держав. У своїй діяльності ці органи використовують такі основні механізми:

• Скарги (представлені окремими особами, групами осіб або державами)
• Судові справи
• Процедури подання доповідей

Оскільки в різних документах з прав людини та в регіональних правозахисних системах найчастіше передбачені різні процедури забезпечення дотримання прав людини, для кращого розуміння їх дії варто навести кілька прикладів.

Скарги

Скарги на держави представляються комісії або комітету в рамках процедури, яка зазвичай іменується квазісудовою. Потім контрольний орган виносить рішення, очікуючи, що відповідна держава його виконає, хоча ніякої правозастосовчої процедури для цього не існує. Найчастіше для того, щоб висловити свою згоду з системою розгляду скарг, держава повинна зробити відповідну заяву або ратифікувати факультативний протокол. Прикладами органів, які розглядають скарги, є Комітет з прав людини та Комітет з ліквідації расової дискримінації, а також Міжамериканська комісія з прав людини в Організації американських держав.

Які санкції можна було б передбачити в рамках цього механізму?

Судові справи

Європейський суд з прав людини

Міжамериканський суд з прав людини

Африканський суд з прав людини і народів

На даний момент три постійних суди є органами, які здійснюють контроль над дотриманням прав людини: Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини та Африканський суд з прав людини і народів. Міжамериканський суд з прав людини був заснований Організацією американських штатів у 1979 році з метою інтерпретації та забезпечення роботи Американської конвенції з прав людини. Африканський суд є найостаннішим з обласних судів, який було сформовано у січні 2004 року. Він вирішує справи відповідно до Африканської хартії прав людини і народів по відношенню до держав-членів Африканського союзу. Суд жзнаходиться у місті Аруша, Танзанія. Його судді були обрані у 2006 році, а своє перше рішення він виніс у грудні 2009 року, заявивши, що не володіє юрисдикцією розглядати справу Йогогомбаї проти Сенегалу.

Міжнародний суд

Після ратифікації Римського статуту 60 країнами перший постійний міжнародний
кримінальний суд набув чинності у 2002 році для розгляду справ, пов'язаних з військовими злочинами, злочинами проти людяності і геноцидом. Це Міжнародний кримінальний суд (МКС) займається особами, яких звинувачують у злочинах проти людяності, геноциді і військових злочинах, але лише за умови, що національні суди
не хочуть або не можуть розслідувати ці злочини у судовому порядку. На сьогоднішній день МКС дослідив п'ять ситуацій у Північній Уганді, Демократичній Республіці Конго,
Центральноафриканській Республіці, Судані (Дарфур) i Кенії. Його новаторське прецедентне право допомогло просуванню домовленостей в області захисту прав людини, наприклад, у зв'язку з підбурюванням геноциду і правом на вільні та справедливі вибори.

Міжнародний суд юстиції

Міжнародний суд (МС) представляє собою головний Судовий орган ООН.  Він відіграє двояку роль: врегулювання у відповідності з міжнародним правом юридичних суперечок, представлених йому державами, і надання консультативних висновків з юридичних питань. Лише держави можуть порушити справу проти іншої держави, і зазвичай ці справи стосуються договорів між державами. Ці договори можуть стосуватися основних відносин між державами (наприклад, комерційних або територіальних), або можуть бути пов'язані з питаннями прав людини. МС не дозволяє окремим особам направляти до нього заяви стосовн прав людини або інші претензії. Він, однак, сприяв розширенню прав людини шляхом тлумачення та розвитку положень та принципів в області захисту прав людини у справах, наданих йому державами або міжнародними організаціями. Він стосується таких прав, як самовизначення, недискримінація, свобода пересування,
заборона катувань, і так далі.

Ролі Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), Європейського суду (ЄС) i Міжнародного Суду (МС) часто плутають. Насправді ці три органи дуже сильно відрізняються в плані їхньої географічної юрисдикції і видів випадків, які вони розглядають.
Європейський суд є органом Європейського Союзу. Це суд, основним завданням якого є забезпечення того, що законодавство Співтовариства не інтерпретується і не  застосовується по-різному у кожній державі-члені. Він заснований на законодавстві Співтовариства не і права людини закон, але іноді законодавство Співтовариства може включати питання прав людини.
Міжнародний Суд (МС) є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй. Його роль було обговорено вище.

Європейський Суд з прав людини

У 2009 році Судом було винесено 1625 рішень, що означає розгляд більш 4 справ на день (включаючи вихідні та свята!).

Європейський Суд у Страсбурзі набув популярності з безлічі причин, але, мабуть, перш за все тому, що він вдихнув життя в текст Європейської конвенції про права людини і надав йому сенс. Одна з головних переваг Конвенції – система обов'язкової юрисдикції, що означає, що, як тільки держава ратифікує Конвенцію або приєднується до неї, вона автоматично віддає себе під юрисдикцію Європейського Суду. Таким чином, з моменту ратифікації проти держави може бути порушено справу про порушення прав людини.
Ще одна причина успіху Суду - це юридична сила його рішень. Держави зобов'язані виконувати остаточні рішення Суду. За цим стежить Комітет Міністрів Ради Європи.
Яку б справу ні розглядав Європейський Суд, процедура розгляду передбачає можливість полюбовного врегулювання, заснованого на посередництві між сторонами.
Крім того, Суду вдавалося йти в ногу з часом. Коли він був створений в 1959 році, це був лише тимчасово діючий Суд, який працював спільно з Європейською Комісією з прав людини. Із збільшенням числа розглянутих справ виникла необхідність у постійно діючому суді, і такий був заснований в листопаді 1998 року. Збільшення числа розглянутих справ – очевидне свідчення успіху, але таке робоче навантаження також наражає на небезпеку якість та ефективність системи. Люди знають, що Суд існує і що він здатний заступитися за них, коли порушуються їхні основні права; однак, необхідно гарантувати владу та ефективність Європейської Комісії з прав людини на національному рівні, згідно з «принципом субсидіарності», який означає, що держави несуть первинну відповідальність за запобігання порушень прав людини та за застосування засобів судового захисту, коли такі події мають місце.

Джерело: www.echr.coe.int  

Найважливіші справи Європейського Суду з прав людини

Сорінг проти Сполученого Королівства (червень 1989): У цій справі брала участь людина, яку повинні були видати Сполученим Штатам за звинуваченням у вбивстві, тобто в злочині, який там карався смертю. Суд визнав, що екстрадиція цієї людини до США суперечила б статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє катування, негуманне чи інше принижуюче гідність поводження або покарання. Одним із наслідків цього рішення було поширення захисту громадян з держав-членів Ради Європи за межі Європи. Одним із наслідків цього рішення було те, що захист окремих осіб у державі-учасниці Ради Європи вийшов за кордони Європи. Цей підхід, який повторився і в інших справах, зокрема у справі Джабарі проти Туреччини (липень 2000), також захистив осіб, які шукають притулку, від висилки назад у країну, де їх життя виявилося б в небезпеці.

• Тайрер проти Сполученого Королівства (март 1978): У цій справі Суд визнав, що тілесні покарання, які застосовуються в якості покарання малолітніх злочинців, суперечать Європейській конвенції про права людини, оскільки вони порушують гарантоване у статті 3 право не зазнавати катувань, або безлюдяного або принижуючого гідність поводження чи покарання. Як заявив Суд, «його покарання, при якому він розглядався як об'єкт, який перебував під владою державних органів, представляло собою попрання однією з головних цілей Статті 3, а саме захисту гідності людини і його фізичної цілісності». Цей випадок – гарний приклад того, що Конвенція – це живий організм, і Суд іде в ногу з мінливим світоглядом нашого суспільства.

• Коккінакіс проти Греції (квітень 1993 р.): Це була цікава справа, яка стосувалася конфлікту між правами різних людей. В її основі лежала проблема прозелітизму (звернення інших до своєї віри) і питання, чи не порушує викладання релігії (гарантоване Статтею 9 Конвенції) право іншої людини на свободу віросповідання. Суд визнав за необхідне провести чітку відмінність між навчанням, проповідуванням або обговоренням релігії і аморальними й обманними діями, спрямованими на те, щоб переконати людину змінити релігію (включаючи обіцянки матеріальних і соціальних благ, застосування насильства та ідеологічної обробки).

ДХ проти Чеської Республіки (листопад 2007 р.): Це був випадок стосовно18 циганських дітей у світлі того, що учні-цигани були розділені на спеціальні школи для дітей, які мають труднощі в навчанні, незалежно від їх здібностей. Це означає, що вони також мають мало шансів отримати подальшу вищу освіту або можливість працевлаштування. У своєму рішенні Суд вперше встановив порушення Статті 14 (заборона дискримінації) у зв'язку зі «зразком» расової дискримінації в тій чи іншій сфері суспільного життя; у даному випадку це – державні школи. Суд постановив, що цей системний характер расової сегрегації в шкільнах порушує принцип захисту проти дискримінації, визначений в ЄКПЛ (Стаття 14). Він також зазначив, що загальна політика чи захід, витримані в нейтральних умовах, можуть ще більше дискримінувати конкретні групи в результаті направленої на них непрямої дискримінації. Справа була першою у протистоянні системній расовій сегрегації в освіті.
 

Чи розглядалися в Європейському Суді будь-які справи проти вашої країни?

Доповіді та огляди

Більшість угод у області прав людинивимагають, щоб держави надавали періодичні доповіді. Вони складаються самими державами, які керуються рекомендаціями контрольного органу. Мета такої звітності, а також її подальший огляд відповідним органом моніторингу, є чесним обміном питаннями, з якими зіштовхуються правозахисники у своїх зусиллях на шляху до реалізації відповідних прав. Доповіді відкрито обговорюються, і це носить назву «державного діалогу». Державні доповіді розглядаються разом із будь-якими «тіньовими звітами» НУО, які базуються на власних джерелах і аналізі зі звертаннями до документів цієї держави. Після діалогу між представниками державних і незалежних членів експертного органу з моніторингу цей орган надає свої зауваження щодо відповідності цієї держави стандартам, які містяться в обов’язковому документі, що розглядається. Ці спостереження стосуються як позитивних, так і критичних аспектів, які, у свою чергу, стосуються документів держави. МПГПП, МПЕСКП і Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок є прикладами документів, які потребують надання таких періодичних звітів.

В рамках низки документів для забезпечення постійних візитів були також розроблені надійніші процедури з метою не тільки реагувати на випадки порушення прав людини, але
також запобігати їм.

Конвенція проти катувань запобігає поганому поводженню з особами, позбавленими своїх свобод у Європі

Європейська конвенція з попередження катувань і нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання (1987) надає один такий приклад. В її основі лежить система відвідувань членами Європейського Комітету з попередження катувань і нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання місць позбавлення волі: наприклад, в'язниць і приймальників-розподільників для неповнолітніх, відділень поліції, армійських казарм і психіатричних лікарень. Члени Комітету з'ясовують, як поводяться із затриманими, і в разі необхідності рекомендують вжити заходів щодо забезпечення дотримання права не зазнавати катувань або нелюдського поводження. Цей механізм надихнув собою розробку аналогічного механізму ООН. Делегації Конвенції проти катувань періодично відвідують держави, які є учасниками Конвенції, але існує можливість організувати спеціальні додаткові візити, якщо це необхідно. Станом на 9 серпня 2012 КПП переглянула 323 і опубліковала 272 доповідей.

Звіти по Конвенції проти катувань зазвичай знаходяться у вільному доступі:
http://www.cpt.coe.int
www.coe.int/commissioner

Важливою функцією роботи ЄКПТ була наглядно продумонстрована у справі про  голодування в турецьких в'язницях у 2000-2001 роках. Коли турецький уряд вводив зміни
до пенітенціарної системи, число ув'язнених прибігло до  голодування у знак протесту проти деяких реформ. Їх демонстрації стали жорстокими. КПП стала брати активну
участь у переговорах з урядом і голодуючими у розслідуванні подій навколо голодовки і зважаючи на те, як законопроекти могли реформувати турецьку тюремну систему. ЄКПТ відвідують Туреччину щороку починаючи з 1999 року, за винятком 2008 року.
Пізніші візити Конвенція проти катувань нанесла до Сербії, Албанії і Греції.

Комісар з прав людини Ради Європи

Пост Комісара Ради Європи з прав людини було створено у 1997 році. Цей незалежний орган має на меті як затвердження концепції прав людини, так і забезпечення дотримання та ефективної реалізації прав людини в країнах-членах Ради Європи. Комісар обирається Парламентською Асамблеєю строком на шість років, без права переобрання.
Комісар з прав людини – це несудовий інститут, чия діяльність має доповнювати роботу інших інститутів Ради Європи, які займаються затвердженням прав людини. Комісар повинен здійснювати свої функції з повною незалежністю і неупередженістю, одночасно поважаючи правомочність різних наглядових органів, створених відповідно до Європейської конвенції про права людини або згідно з іншими угодами Ради Європи з прав людини.

Основні задачі Комісара з прав людини:

• сприяти ефективному дотриманню прав людини і допомагати державам-учасницям впроваджувати стандарти прав людини Ради Європи
• сприяти навчанню правам людини у державах-учасницях Раді Європи
• виявляти можливі недоліки в законодавстві та правозастосовній практиці держав-учасниць
• сприяти дільності національних установ оббудсмена та інших установ із захисту прав людини, а також
• надавати консультації та інформацію стосовно захисту прав людини в регіоні.

Комісар може, згідно зі своєю посадою, займатися будь-якою проблемою в межах своєї компетенції. І хоча Комісар не може займатися індивідуальними скаргами, він може, у контексті своїх функцій з просування прав людини, вживати заходів на підставі будь-якої інформації, яка має відношення до справи щодо загальних аспектів захисту прав людини, як вони проголошені в документах Ради Європи.
Така інформація з проханням прийняти за нею відповідні заходи може надходити до Комісара від урядів, національних парламентів, національних уповноважених з прав людини або аналогічних установ, а також від окремих осіб і організацій. Тематична робота Уповноваженого включає випуск доповідей, рекомендацій, думок і точки зору направа осіб, які шукають притулку, іммігрантів і циган.

Комісара Ради Європи з прав людини не слід плутати з комісаром Організації Об'єднаних Націй з прав людини.

Комісар ООН з прав людини

Багато НУО лобіювали створення посади Верховного комісара ООН з прав людини, і рішення з її створення було погоджено на Всесвітній конференції ООН з прав людини у Відні у 1993 році, де Генеральній Асамблеї рекомендувалося розглянути питання про створення такої посади Верховного комісара для захисту і просування права людини у першочерговому порядку. Це було зроблено в тому ж році.

Верховний комісар Організації Об'єднаних Націй з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю в якості «особи, яка володіє високими моральними якостями», яка має досвід в області прав людини в якості офіційної посадової особи ООН, яка несе основну відповідальність за діяльність ООН в області прав людини: його роль включає в себе заохочення, ефективний захист та здійснення всіх прав, звернення та діалогу з урядами щодо забезпечення прав людини і підвищення міжнародного співробітництва і координації ООН для захисту та просування всіх прав людини. В якості основної посадової особи ООН з прав людини, Верховний комісар здійснює діяльність, яка включає напрям Управління Верховного комісара з прав людини (УВКПЛ) та його регіональних та національних офісів. УВКПЛ підтримує роботу башатьої видів діяльності ООН в області прав людини і працює задля захисту та просування прав людини та виконання загальних норм права людини, в тому числі Всесвітньої програми освіти в області прав людини.
 

Чи цього достатньо?

Багато хто скаже, що права людини у світі погано дотримуються через відсутність належних механізмів правозастосування. Часто рішення про те, чи варто виконувати отримані рекомендації, залишається на розсуд самих держав. У багатьох випадках реальні гарантії прав окремої особи або групи осіб залежать від тиску міжнародного співтовариства і, в значній мірі, від роботи неурядових організацій. Це менш ніж
задовільний стан справ, оскільки може сплинути надто багато часу від скоєнння порушення прав людини до звернення до ООН чи Ради Європи.
Що ж можна зробити, щоб змінити такий стан? Перш за все, необхідно домогтися того, щоб держави гарантували права людини на національному рівні і розробили належний механізм усунення будь-яких порушень. Одночасно потрібно чинити тиск на держави, щоб вони визнавали ті механізми, які передбачають застосування правової санкції.

 

Примітки

2 http://www.un.org/en/globalissues/briefingpapers/humanrights/quotes.shtml