Ми вже знаємо, що права людини – це невід'ємні права, які має кожна людина. Але як нам скористатися цими правами? Де знайти підтвердження того, що вони офіційно визнані державами? І як ці права реалізуються?

Права людини в межах країни

Зрозуміло, що, врешті-решт, захист прав людини та домовленості, які укладаються для захисту цих прав, найбільшою мірою залежать від розробок та механізмів на на­ціональному рівні. Закони, політика, процедури і механізми, які існують на національ­ному рівні, є ключовими для здійснення прав людини в кожній країні. Тому дуже важливо зробити права людини компонентом національних конституційних і правових систем, навчати чиновників органів юстиції застосовувати стандарти з прав людини, а також забезпечити накладання санкцій за порушення прав людини. Національні стандарти мають пряміший вплив, а національні процедури доступніші стосовно процедур на регіональному та міжнародному рівнях. Щодо цього Елеонора Рузвельт зауважила:

«То де ж, зрештою, беруть початок загальні права людини? У невеликих містах, біля будинку – такі близькі і такі малі, що їх не роздивитися на жодній карті світу. Проте вони є світом окремої людини: її рідний район, школа або коледж, де вона вчиться; завод, ферма або офіс, де вона працює. Такі місця, де кожен чоловік, жінка і дитина прагнуть рівного правосуддя, рівних можливостей, рівної гідності без будь-якої дискримінації. За винятком, коли ці права мають значення тут, вони майже не ма­ють значення будь-де»².

Таким чином, обов'язок держави – поважати, заохочувати, захищати і здійснювати права – є первинним, а обов'язок регіональних або міжнародних трибуналів - вторин­ним, який вступає до гри переважно тоді, коли держава свідомо чи послідовно порушує права. Усім відомі приклади того, як звернення до регіональних і міжнародних меха­нізмів стало необхідним для підтвердження того, що порушення відбуваються на на­ціональному рівні. Регіональні та міжнародні інтереси або допомога можуть стати поштовхом до забезпечення прав на внутрішньому ринку, але це здійснюється лише після того, як вичерпано всі внутрішні засоби. Саме тому ми присвячуємо решту роз­ділу саме цьому сценарію. Які ж засоби можна задіяти там, де внутрішні системи були не в змозі забезпечити адекватний захист для здійснення прав людини?

Як ви гадаєте, чому навіть ті держави, у яких погано забезпечені права людини, готові підписувати міжнародні угоди з прав людини?

Права людини, визнані в угодах

Держави збираються на міжнародні зустрічі і розробляють угоди, предметом яких є права людини. Ці угоди встановлюють для держав реальні норми поведінки, що по­кладають на них певні обов'язки стосовно громадян. Угоди можуть бути двох видів – юридично обов'язкові і необов'язкові.

Обов'язковий документ, який часто називають «договором», «конвенцією» або «пактом», являє собою зобов'язання держав забезпечувати права людини на наці­ональному рівні. Кожна держава має продемонструвати свою готовність до при­йняття зобов'язань, що відбувається шляхом ратифікації або приєднання до доку­мента. (Просте підписання документа не робить його обов'язковим для виконання.) Зазвичай держави мають можливість зробити застереження або заяви відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, тим самим звільняючи себе від зобов'язань за певними положеннями документа. Мета цієї практики полягає в тому, щоб якомога більше держав поставило під документом свій підпис. Зрештою, краще, якщо держава пообіцяє дотримуватися хоч якихось прав людини, ніж ніяких! Справді, цей механізм може стати джерелом зловживань і дозволити державам відмовляти своїм громадянам/громадянкам в основних пра­вах, дозволяючи при цьому «уникати» міжнародного контролю в тих чи інших областях.
Права людини, однак, тепер також проникли до обов'язкових законів на націо­нальному рівні. Міжнародні норми прав людини надихнули держави на старанне втілення таких стандартів у конституціях та інших урядових документах. Вони також можуть забезпечити засоби сатисфакції за порушення прав людини на національному рівні.

На відміну від обов'язкових документів, необов'язкові – це переважно просто декларації або політичні угоди держав, де йдеться про необхідність докласти всіх зусиль, щоб забезпечити ті чи інші права, але без будь-яких юридичних зобов'язань. На практиці це, зазвичай, означає відсутність офіційного (або правового) механізму реалізації.

У чому сенс простої «обіцянки» дотримуватися правових норм, якщо вона не підкріплена правовими механізмами? Або це краще, ніж нічого?

Будь-яка декларація Організації Об'єднаних Націй або будь-який необов'язковий документ, який також називають правовою нормою «м'якого права», зазвичай є ре­зультатом роботи Генеральної Асамблеї ООН чи конференції, скликаної для розгляду якоїсь певної проблеми. Вважають, що всі держави в силу свого членства в ООН або в силу своєї участі у конференції згодні з прийнятою декларацією. На національному рівні визнання прав людини може бути результатом згоди між державою та її наро­дом. Коли права людини визнаються на національному рівні, вони стають перш за все зобов'язанням держави перед своїм народом.

Основні міжнародні документи

З кожним днем права людини набувають дедалі більшого значення й отримують ширшу підтримку. Це перемога не тільки захисників прав людини, але всіх людей взагалі. Наслідком цих успіхів стала розробка великого і складного зводу текстів (документів) з прав людини, а також процедура їх виконання.
Зазвичай угоди з прав людини поділяють на три основні категорії: за їх географічними рамками дії (регіональні або універсальні), за категорією прав, які передбачаються, а також за категорією осіб або груп осіб, на яких права поширюються.

Лише в рамках ООН існує більше сотні документів, які стосуються прав людини. Тільки уявіть, скільки ж таких документів існує на різних регіональних рівнях! Усі ці угоди неможливо розглянути в посібнику, тому в цьому підрозділі ми звернемося лише до деяких з документів, найбільш значущих для освіти з прав людини за КОМПАСом:

• широко визнані документи, які заклали основу для розвитку інших угод з прав людини, особливо Міжнародний білль про права (Для отримання більш до­кладної інформації стосовно спеціальних документів, таких як Конвенція про біженців, Конвенція про геноцид, а також документів, що стосуються Між­народного гуманітарного права, будь ласка, зверніться до тематичних частин розділу 5);
• основні європейські документи;
• документи, які стосуються спеціальних проблем бенефіціарів, які досліджено в цьому посібнику.

Документи ООН

Найважливішим універсальним документом з прав людини є Загальна декларація прав людини, прийнята в 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН. Вона отримала настільки широке визнання, що її спочатку необов'язковий характер змінився, і тепер на неї часто посилаються як на юридично обов'язковий документ звичайного між­народного права. Це критерій для всіх документів з прав людини, який став відправ­ною точкою для десятків інших міжнародних та регіональних документів, а також сотень національних конституцій та інших законодавчих актів.
Загальна декларація прав людини складається з преамбули і 30 статей, у яких викладено права людини та основні свободи, на які чоловіки і жінки всього світу мають право без будь-якої дискримінації. Вона гарантує як громадянські та політичні, так і соціальні, економічні та культурні права, зокрема такі:

• право на рівність;
• свобода від дискримінації;
• право на життя, свободу, особисту безпеку;
• свобода від рабства;
• свобода від катуваннь та від поводження, яке принижує людську гідність;
• право на визнання правосуб'єктності особистості перед законом;
• право на рівність перед законом;
• право на засоби судового захисту з боку компетентного трибуналу;
• свобода від довільного арешту і вигнання;
• право на справедливі громадські слухання;
• право людини вважатися невинною, поки її вину не доведена;
• свобода від втручання в особисте життя, сім'ю, домашні справи та листування;
• право на свободу пересування в межах країни та поза нею;
• право на отримання притулку в інших країнах для захисту від переслідування;
• право на громадянство і свобода змінювати його;
• право на шлюб і сім'ю;
• право на володіння майном;
• свобода переконань та релігії;
• свобода думки та інформації;
• право на мирні збори та об’єднання;
• право на участь в урядових та вільних виборах;
• право на соціальне забезпечення;
• право обирати бажану роботу та вступати до профспілок;
• право на відпочинок;
• право на відповідний рівень життя;
• право на освіту;
• право на участь у культурному житті спільноти;
• право на громадський порядок, чітко сформульоване Загальною декларацією прав людини.

Декларація також містить чітке посилання на обов'язки суспільства та громадян­ства, важливі для вільного і повного розвитку та поваги прав і свобод інших людей. Права в декларації не може бути використано для порушення прав людини окремими особами або державами.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права набули чинності в 1976 році і є голов­ними юридично обов'язковими документами, які застосовують у всьому світі. Обидва пакти були розроблені з метою розширення прав, викладених у Загальній декларації прав людини та надання їм юридичної сили (у межах договору). Разом із Загальною декларацією прав людини вони становлять Міжнародний білль про права. Кожен із цих пактів, як видно з їхніх назв, стосується різних категорій прав, хоча іноді вони розгля­дають однакові проблеми, наприклад, щодо відсутності дискримінації. Обидва доку­менти було широко ратифіковано, причому Міжнародний пакт про громадянські і політичні права має 166 ратифікацій, а Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права – 160 ратифікацій станом на листопад 2010 року.

Як додаток до Міжнародного білля про права, ООН прийняла ще сім договорів, які стосуються конкретних прав або бенефіціарів. Була мобілізована ідея конкретних прав або бенефіціарів – наприклад, права дитини для дітей – незважаючи на засто­сування всіх прав людини до дітей і молоді, не скрізь діти мають рівний доступ до цих загальних прав, а тому потребують конкретних додаткових заходів захисту.

Конвенція про права дитини (1989) визнає, що діти також мають права людини і що люди у віці до 18 років потребують особливого захисту для гарантування поваги до їх повного розвитку, виживання та кращих інтересів.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965) забороняє і засуджує расову дискримінацію і вимагає від держав-учасниць вживання заходів щодо її викорінення усіма належними способами, незважаючи на те, проводять їх державні або інші органи.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979) зосе­реджена на дискримінації, від якої часто систематично і регулярно страждають жінки через «розрізнення, виняток або обмеження на основі статі, метою якого є примен­шення або заперечення визнання, користування або реалізації жінками [...] прав людини та основоположних свобод в політичній, економічній, соціальній, культурній, громадянській або будь-якій іншій області» (стаття 1). Держави зобов'язуються засу­джувати таку дискримінацію і вживати негайних заходів щодо забезпечення рівності.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження і покарання (1984) визначає катування як «сильний біль або страждання, фізичні або психічні» (стаття 1.1), які вчиняються навмисно з метою отримання інформації, як покарання або примус, чи з дискримінацією в основі. Цей договір вимагає від держав-учасниць вживання ефективних заходів із запобігання катуванням у межах їх юрисдикції і забороняє їм повертати людей на батьківщину, якщо є підстави вважати, що там вони зазнають катувань.

Конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їх сімей (1990) стосується людини, яка «займатиметься, займається або займалася оплачуваною діяльністю в державі, громадянином якої вона не є» (стаття 2.1), а також членів її сім'ї. Крім визначення загальних прав людини, від яких такі люди мають отримувати вигоду, договір уточнює, що, незалежно від того, була вона документально зафіксована в регулярній і правовій ситуації чи ні, дискримінації не повинні зазнавати люди у зв'язку зі здійсненням прав, таких як свобода і безпека, захист від насильства або позбавлення волі.

Конвенція про права людей з інвалідністю (2006) демонструє новаторське зрушення не лише у своєму визначенні людей з інвалідністю, а й у їх визнанні як рів­ноправних суб'єктів з повними та рівними правами людини й основними свободами. Договір уточнює порядок застосування прав такими людьми і зобов'язує держав-учасниць знаходити розумне пристосування для людей з інвалідністю з метою дати їм можливість ефективно здійснювати свої права, наприклад, з метою забезпечення доступу до послуг і культурного життя.

Конвенція для захисту осіб від насильницьких зникнень (2006) стосується явища, яке було глобальною проблемою. Договір забороняє «арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі в будь-якій іншій формі» (стаття 2), будь то з боку посадових осіб або інших осіб, які діють з мовчазної згоди держав, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи міс­цезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Метою Конвенції є покінчити із цим цинічним ставленням, прагнути покарання за серйозні порушення прав людини й покінчити з ними.

Захист певних груп на рівні ООН та на міжнародному рівні

Поряд з визнанням основних прав особистості в деяких документах з прав людини визнано також права певних груп людей. Такі особливі заходи захисту прийнято через те, що в минулому мали місце випадки дискримінації цих груп унаслідок їх незахищеного й уразливого становища в суспільстві. Особливий захист не забезпечує нових прав людини як таких, а передусім прагне гарантувати те, що права людини Загальної декла­рації прав людини є доступними для всіх. Таким чином, неправильно робити вигляд, що люди з меншин мають більше прав, ніж люди з більшості; якщо існують особливі права меншин, їх завдання - просто гарантувати рівність можливостей у доступі до громадян­ських, політичних, соціальних, економічних та культурних прав.
Далі наведено приклади груп, які користуються особливим захистом:

Меншини

Меншини не були остаточно визначені в міжнародних документах з прав людини, але їх, як правило, описують у таких документах як права з національними або етнічними, релігійними та мовними характеристиками, які відрізняються від більшості населення і які вони бажають зберегти. Меншини захищені:

• на рівні ООН – статтею 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також Декларацією про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, прийнятою у 1992 році;
• на європейському рівні – обов'язковим документом: Рамковою конвенцією про захист національних меншин, яка створила контрольний орган, що скла­дається з незалежних експертів, – Консультативний комітет з рамкової конвен­ції. Інші сектори Ради Європи містять види діяльності, які стосуються захисту меншин: Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН), а також Комісар з прав людини здійснюють діяльність у цьому напрямі.
• наявністю в рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спеціальної посади Верховного комісара у справах національних меншин та відповідними документами ОБСЄ.

Діти

На рівні ООН основний захист дітей забезпечує Конвенція про права дитини 1989 року, документ, який зібрав найбільше ратифікацій у світі (не ратифікували його лише Спо­лучені Штати і Сомалі). Виділяють чотири такі основні принципи Конвенції: недискримінація; прихильність до дотримання найкращих інтересів дитини, право на життя, виживання і розвиток; повага поглядів дитини.
В Африці основні права дитини з урахуванням винятковості ситуації на континенті визначає Африканська хартія з прав і добробуту дитини. Цей документ набув чинності у 1999 році. Пакт про права дитини в ісламі був прийнятий Організацією ісламської конференції у 2005 році. Комісія АСЕАН (Асоціації країн Південно-Східної Азії) з про­сування та захисту прав жінок та дітей функціонує з квітня 2010 року.
Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуаль­ного насильства набула чинності 1 липня 2010 року. Ця Конвенція є першим докумен­том, призначеним для визначення різних форм сексуального насильства над дітьми як кримінальних злочинів, у тому числі таких злочинів, скоєних у домашньому колі або в сім'ї.

Біженці

Права біженців/біженок гарантовані передусім Конвенцією про статус біженців 1951 року та Верховним комісаром ООН у справах біженців. Єдина регіональна система, яка має спеціальний документ щодо захисту біженців/біженок, існує в Африці, де у 1969 році була прийнята Конвенція про деякі аспекти проблеми біженців в Африці. У Європі певний додатковий захист біженців/біженок передбачений Європейською конвенцією про права людини.

Жінки

Намагаючись забезпечити рівність жінок і чоловіків в усьому світі, у 1979 році ООН прийняла Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок як спеціаль­ний документ, що захищає права жінок.
У 2009 році у Раді Європи відбулося ухвалення Декларації впровадження рівності статей у реальність. Прийняття цієї Декларації відзначається через 20 років після прийняття іншої Декларації про рівність жінок і чоловіків. Мета Декларації 2009 року – це фактичне подо­лання розриву між рівністю статей, а також у букві закону. Вона закликає держав-учасниць усунути структурні причини порушення рівноваги сил між жінками і чоловіками, забез­печити економічну незалежність і права і можливості жінок, усунути сформовані стерео­типи, викорінити порушення гідності та забезпечити здійснення прав людини для жінок шляхом прийняття ефективних заходів з метою запобігання і боротьби з гендерним на­сильством, а також забезпечити інтеграцію гендерної рівності в управлінні.

Інші групи

Таким групам, як робітники й ув'язнені, особливий захист надається тому, що вони перебувають в уразливому становищі, яким легко зловживати. Це встановлено Кон­венцією ООН про права людей з інвалідністю, яку ми надалі обговоримо у розділі 5.

Інші, наприклад, корінні народи, також отримали спеціальний захист на міжнарод­ному рівні через Декларацію ООН про права корінного населення 2007 року, хоча поки що цей документ не є обов'язковим.

Чи можете ви назвати групи у вашому суспільстві, які потребують особливого захисту?

Регіональні документи

Як зазначено вище, міжнародні та регіональні документи загалом відстоюють ті ж самі мінімальні стандарти, але вони можуть відрізнятися своєю спрямованістю або застосу­ванням щодо питань, які зосереджені в регіонах. Наприклад, проблема стосовно осіб, які здійснили переїзд усередині країни, була порушена в африканському регіоні, перш ніж її було сформульовано як питання для розгляду ООН; аналогічно, механізм відвіду­вання місць позбавлення свободи з метою запобігання катуванням вперше було вста­новлено на європейському рівні до того, як Факультативний протокол дозволив те ж саме в рамках Конвенції ООН проти катувань. Ці приклади показують, як регіональні і міжнародні норми та механізми можуть сприяти заохоченню захисту прав людини.

Практична перевага існування регіональних норм і систем захисту прав людини полягає в тому, що вони, найімовірніше, були оформлені на основі більшої географічної, історичної, політичної, культурної та соціальної схожості. Вони ближчі до «домашніх» і, ймовірно, користуються більшою підтримкою. Вони також є доступнішими для ви­сокопоставлених осіб, політиків та потерпілих. Тому ми можемо розглядати їх як другий «фронт» для відстоювання прав людини на трьох рівнях: перший – внутрішній, другий – регіональний і третій – міжнародний.

Чотири з п'яти регіонів світу встановили системи захисту прав людини. Мета ре­гіональних документів – сформулювати стандарти і механізми захисту прав людини на регіональному рівні без скорочення універсальності цих прав. Згідно з розробками регіональних систем, або внаслідок економічного стимулу, або з інших історичних чи політичних причин вони також вважають за необхідне сформулювати відданість регіональним правам людини, часто посилюючи механізми та гарантії системи ООН. І дійсно, відомо багато прикладів, коли регіональні стандарти перевищували стандар­ти, узгоджені на міжнародному рівні. Одним із прикладів є новаторське визнання африканської системи про необхідність захисту не тільки для біженців, а й для осіб, які переміщуються в межах країни.

На Американському континенті існує Організація американських держав, а її голов­ним обов'язковим документом є Американська конвенція про права людини 1969 року.
В Африці прийнято Африканську хартію прав людини і народів, яка набула чинності в 1986 році в рамках Африканського союзу, раніше відомого як Організація африкан­ської єдності.
На Азіатському континенті до теперішнього часу не існує реально діючої системи і єдиним регіональним документом з прав людини є необов'язкова народна хартія – Азіатська декларація прав людини, яка набула чинності в 1998 році за ініціативою громадянського товариства.

Європейські документи

Європа має добре налагоджену систему захисту прав людини, створену в рамках Ради Європи, наріжним каменем якої є Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод з Європейським судом з прав людини у Страсбурзі.

Як ви думаєте, чому різні регіони визнали за необхідне створити власні системи захисту прав людини?

Рада Європи, до складу якої входять 47 держав-учасниць, відіграла ключову роль у просуванні прав людини в Європі. Там головний документ з прав людини – це Євро­пейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (відома також як Єв­ропейська конвенція про права людини). Вона прийнята всіма державами - членами Ради Європи, оскільки це одна з обов'язкових умов членства в Раді. Конвенція була прийнята в 1950 році, але набула чинності лише через три роки. Вона охоплює грома­дянські і політичні права, а головна її перевага – це механізм реалізації – Європейський суд з прав людини. Цим Судом і його юридичною системою захоплюються у всьому світі, на них часто посилаються ООН і конституційні суди багатьох країн, а також інші регіональні установи.

У Європі, як і в системі ООН, соціальні та економічні права розглядаються в окремому документі. Європейська соціальна хартія (переглянута) є обов'язковим документом, який включає права, що гарантують європейцям відповідний рівень життя. Хартія підписана 45 державами-членами і станом на 2010 рік ратифікована 30 з них.

Крім цих двох основних документів, дії Ради Європи з прав людини включають інші конкретні документи і конвенції, які доповнюють гарантії і положення ЄКПЛ щодо вирі­шення конкретних ситуацій або уразливих груп населення. Звичайні системи моніто­рингу доповнюються іншими незалежними органами, такими як Європейська комісія проти расизму і нетерпимості й Уповноважений з прав людини. У цілому у своїй роботі з прав людини Рада Європи має бути в змозі брати до уваги соціальні та науково-техно­логічні розробки, а також можливі нові проблеми, які можуть стосуватися прав людини.

Розвиток прав людини

Документи з прав людини є записом наших останніх на сьогодні знань про те, чого вимагає людська гідність. Такі документи, ймовірно, будуть завжди на крок позаду, оскільки вони вирішують проблеми, які вже були визнані, а не проблеми, які залиша­ються встановленими та вбудованими в наші суспільства так, що ми, як і раніше, не визнаємо їх як права і порушення прав.

У Раді Європи нормотворча робота організації має на меті запропонувати нові правові норми з метою реагування на соціальні заходи для вирішення проблем, які виникають у державах-членах стосовно питань у рамках своєї компетенції до Комітету міністрів. Ці заходи можуть включати пропозиції нових правових норм або адаптацію існуючих. Так розгортаються процедури Європейського суду з прав людини з метою збереження його сили, так було прийнято положення про скасування смертної кари і так було оформлено нові документи на основі конвенції, наприклад, прийнятої у 2005 році Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми.

У цьому сенсі документи з прав людини переглядатимуться та розширюватимуться до незапам'ятних часів. Наше розуміння, прецеденте право і – що найважливіше – наша активна публічна підтримка буде й далі штовхати, тягнути і розширювати права людини. Той факт, що положення конвенцій і договорів з прав людини, як іноді здається, не на­стільки важливі порівняно з тим, на що ми часом очікуємо, не має бути підставою сум­ніватися, що права людини представляють як надія для людства. Законодавство з прав людини часто залишається позаду того, на що очікують прихильники прав людини, але водночас воно залишається їх найнадійнішою опорою.

Боротьба з расизмом і нетерпимістю

Усі документи з прав людини містять гарантії рівності та недискримінації, будь то стан­дарти ООН, Ради Європи, ЄС чи ОБСЄ. На рівні ООН Міжнародна конвенція про лікві­дацію всіх форм расової дискримінації набула чинності у 1969 році і зараз контролю­ється експертним органом – Комітетом з ліквідації расової дискримінації. Комітет отримує звіти про стан і дотримання договору, передбачає процедуру раннього за­побігання, спрямовану на запобігання ситуацій, мотивованих нетерпимістю, які можуть перерости в конфлікт, і серйозні порушення Конвенції, і порядок отримання індивіду­альних скарг, де держава офіційно це дозволяє. Расова директива Європейського Союзу, у свою чергу, стосується зайнятості й надання товарів і послуг суб'єктам дер­жавного та приватного права.
Європейська комісія проти расизму та нетерпимості – це механізм Ради Європи. Завдання Комісії, створеної у 1993 році, полягає в тому, щоб боротися з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і нетерпимістю на загальноєвропейському рівні, у тому числі і в рамках захисту прав людини. Діяльність Комісії включає всі необхідні заходи для боротьби з насильством, дискримінацією та забобонами на підставі раси, кольору шкіри, мови, релігії, національності та національного чи етнічного походження, з якими зіштовхуються окремі особи або групи осіб.
Членів Комісії уряди їхніх країн обирають з урахуванням глибини їх знань у галузі боротьби з нетерпимістю. Вони призначаються за їх особисті якості і діють незалежно від урядів.
Основна програма дій Комісії охоплює:

• індивідуальну роботу в кожній країні-учасниці, яка включає проведення погли­бленого аналізу ситуації з метою вироблення певних конкретних пропозицій і подальших заходів, які з них випливають;
• роботу над загальними темами (вивчення та поширення позитивного досвіду щодо конкретних аспектів на підтвердження рекомендацій Комісії, а також розробка загальних рекомендацій);
• роботу з громадськістю, включаючи проведення в країнах-учасницях роз'ясню­вальних та інформативних нарад, координацію дій із загальнонаціональними та місцевими НУО, пропаганду антирасистських поглядів і підготовку навчаль­них матеріалів.

Протокол 12 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

Новий протокол до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод був прийнятий у 2000 році та набув чинності у 2005 році; це був Протокол 12. На початок 2011 року він підписаний 19 державами і ратифікований 18. Протокол спрямований на заборону дискриміна­ції. Європейська конвенція про права людини вже гарантує право не піддаватися дискримінації (стаття 14), але, як вважають, порівняно з аналогіч­ними положеннями Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, цього недостатньо. Справа в тому, що стаття 14, на відміну від інших міжнародних документів, не передбачає заборони дискримінації як такої, а забороняє дискримінацію лише щодо «користування правами і свободами», викладеними у Конвенції. Коли цей Протокол набув чинності, заборону дискримінації було втілено в життя, незалежно від решти положень Європейської конвенції прав людини. Вперше Суд зареєстрував порушення цього положення у 2009 році у справі «Сейдич і Фінці проти Боснії і Герцеговини» (скарги № 27996/06 і № 34836/06, 22 грудня 2009 року).

Забезпечення дотримання прав людини

Як ми можемо домогтися того, щоб ці захисні механізми працювали? Хто або що забез­печить виконання державами їхніх зобов'язань?

На національному рівні цю роботу проводять суди – коли документи із захисту прав людини ратифікуються або включаються до національного законодавства – але також, залежно від країни, управліннями омбудсменів/омбудсменок, комітетами із захисту прав людини, консиліумами із захисту прав людини, парламентськими комітетами і т. д.
Головними органами контролю є комісії або комітети і суди, які повністю складаються з незалежних членів (експертів або суддів), які не є представниками своїх держав. У своїй діяльності ці органи використовують такі основні механізми:

• скарги (представлені окремими особами, групами осіб або державами);
• судові справи;
• процедури подання доповідей;

Оскільки в різних документах з прав людини та в регіональних правозахисних системах найчастіше передбачено різні процедури забезпечення дотримання прав людини, для кращого розуміння їх дії варто навести кілька прикладів.

Скарги

Скарги на держави представляють комісії або комітету в рамках процедури, яка за­звичай іменується квазісудовою. Потім контрольний орган виносить рішення, очіку­ючи, що відповідна держава його виконає, хоча ніякої правозастосовчої процедури для цього не існує. Найчастіше для того, щоб висловити свою згоду із системою роз­гляду скарг, держава має зробити відповідну заяву або ратифікувати факультативний протокол. Прикладами органів, які розглядають скарги, є Комітет з прав людини та Комітет з ліквідації расової дискримінації, а також Міжамериканська комісія з прав людини в Організації американських держав.

Які санкції можна було б передбачити в рамках цього механізму?

Судові справи

На цей час три постійних суди є органами, які здійснюють контроль над дотриманням прав людини: Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини та Африканський суд справедливості і прав людини. Міжамериканський суд з прав людини був заснований Організацією американських штатів у 1979 році з метою інтерпретації та забезпечення роботи Американської конвенції з прав людини. Африкан­ський суд є найостаннішим з обласних судів, який було сформовано у січні 2004 року. Він вирішує справи відповідно до Африканської хартії прав людини і народів стосов­но держав – членів Африканського союзу. Суд знаходиться у м. Аруша, Танзанія. Його судді були обрані у 2006 році, а своє перше рішення він виніс у грудні 2009 року, за­явивши, що не має юрисдикції розглядати справу Йогогомбаї проти Сенегалу.

Після ратифікації Римського статуту 60 країнами перший постійний міжнародний кримінальний суд набув чинності у 2002 році для розгляду справ, пов'язаних з військо­вими злочинами, злочинами проти людяності і геноцидом. Це Міжнародний кримі­нальний суд (МКС), він займається особами, яких звинувачують у злочинах проти людяності, геноциді і військових злочинах, але лише за умови, що національні суди не хочуть або не можуть розслідувати ці злочини у судовому порядку. На сьогодні МКС дослідив п'ять ситуацій у Північній Уганді, Демократичній Республіці Конго, Централь­ноафриканській Республіці, Судані (Дарфур) i Кенії. Його новаторське прецедентне право допомогло просуванню домовленостей в області захисту прав людини, напри­клад, у зв'язку з підбурюванням геноциду і правом на вільні та справедливі вибори.

Міжнародний суд (МС) являє собою головний судовий орган ООН. Він відіграє по­двійну роль: врегулювання відповідно до міжнародного права юридичних суперечок, представлених йому державами, і надання консультативних висновків з юридичних питань. Розуміння прав людини питань. Лише держави можуть порушити справу проти іншої держави, і зазвичай ці справи стосуються договорів між державами. Ці договори можуть стосуватися ос­новних відносин між державами (наприклад, комерційних або територіальних) або можуть бути пов'язані з питаннями прав людини. МС не дозволяє окремим особам направляти до нього заяви стосовно прав людини або інші претензії. Він, однак, сприяв розширенню прав людини шляхом тлумачення та розвитку положень і принципів в області захисту прав людини у справах, наданих йому державами або міжнародними організаціями. Він стосується таких прав, як самовизначення, недискримінація, сво­бода пересування, заборона катувань тощо.

Роль Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), Європейського суду (ЄС) i Міжна­родного суду (МС) часто плутають. Насправді ці три органи дуже сильно відрізняються в плані їхньої географічної юрисдикції і тих випадків, які вони розглядають.
Європейський суд є органом Європейського Союзу. Це суд, основним завданням якого є забезпечення того, що законодавство Співтовариства не інтерпретується і не застосовується по-різному у кожній державі-члені. Він заснований на законодавстві Співтовариства, а не на законах про права людини, але іноді законодавство Співтова­риства може включати питання прав людини.
Міжнародний суд (МС) є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй. Його роль було обговорено вище.

Європейський суд з прав людини

Європейський суд у Страсбурзі набув популярності з безлічі причин, але, мабуть, перш за все тому, що він вдихнув життя в текст Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і надав йому сенс. Одна з головних переваг Кон­венції – система обов'язкової юрисдикції, що означає, що як тільки держава ратифікує Конвенцію або приєднується до неї, вона автоматично віддає себе під юрисдикцію Європейського суду. Таким чином, з моменту ратифікації проти держави може бути порушено справу про порушення прав людини.
Ще одна причина успіху Суду – це юридична сила його рішень. Держави зобов'язані виконувати остаточні рішення Суду. За цим стежить Комітет міністрів Ради Європи.
Яку б справу не розглядав Європейський суд, процедура розгляду передбачає мож­ливість «полюбовного» врегулювання, заснованого на посередництві між сторонами. Крім того, Суду вдавалося йти в ногу з часом. Коли він був створений у 1959 році, це був лише тимчасово діючий Суд, який працював спільно з Європейською комісією з прав людини. Із збільшенням числа розглянутих справ виникла необхідність у по­стійно діючому суді, і такий був заснований у листопаді 1998 року. Збільшення числа розглянутих справ – очевидне свідчення успіху, але таке робоче навантаження також наражає на небезпеку якість і ефективність системи. Люди знають, що Суд існує і що він здатний заступитися за них, коли порушуються їхні основні права; однак необхідно гарантувати владу та ефективність Європейської комісії з прав людини на національ­ному рівні, згідно з «принципом субсидіарності», який означає, що держави несуть первинну відповідальність за запобігання порушеням прав людини та за застосування засобів судового захисту, коли такі події мають місце.

Найважливіші справи Європейського суду з прав людини

• Сорінг проти Сполученого Королівства (червень 1989 року). У цій справі брав участь громадянин Німеччини, якого мали видати Сполученим Штатам за звинува­ченням у вбивстві, тобто в злочині, який там карався смертю. Суд визнав, що екстра­диція цієї людини до США суперечила б статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє катування, негуманне чи інше, що принижує гідність, пово­дження або покарання. Одним із наслідків цього рішення було поширення захисту громадян з держав – членів Ради Європи за межі Європи. Одним із наслідків цього рішення було те, що захист окремих осіб у державі - учасниці Ради Європи вийшов за кордони Європи. Цей підхід, який повторився і в інших справах, зокрема у справі Джабарі проти Туреччини (липень 2000 року), також захистив осіб, які шукають притулку, від висилки назад у країну, де їх життя виявилося б у небезпеці.

• Тайрер проти Сполученого Королівства (березень 1978 року). У цій справі Суд визнав, що тілесні покарання, які застосовуються як покарання малолітніх зло­чинців, суперечать Європейській конвенції про права людини, оскільки вони порушують гарантоване у статті 3 право не зазнавати катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як заявив Суд, «його покарання, при якому він розглядався як об'єкт, який перебував під владою державних органів, представляло собою попрання однією з головних цілей статті 3, а саме захисту гідності людини і його фізичної цілісності». Цей випадок – гарний приклад того, що Конвенція – це живий організм, і Суд іде в ногу з мінли­вим світоглядом нашого суспільства.

• Коккінакіс проти Греції (квітень 1993 року). Це була цікава справа, яка стосувалася конфлікту між правами різних людей. В її основі лежала проблема прозелітизму (звернення інших до своєї віри) і питання, чи не порушує викладання релігії (гаран­товане статтею 9 Конвенції) право іншої людини на свободу віросповідання. Суд визнав за необхідне чітко розмежувати між навчанням, проповідуванням або обго­воренням релігії і аморальними й обманними діями, спрямованими на те, щоб пе­реконати людину змінити релігію (включаючи обіцянки матеріальних і соціальних благ, застосування насильства та ідеологічної обробки).

• ДГ проти Чеської Республіки (листопад 2007 року). Це був випадок стосовно 18 ромських дітей. Їх розподілили в спеціальні школи для дітей, які мають труд­нощі в навчанні, незалежно від їх здібностей. Це означає, що вони також мають мало шансів отримати подальшу вищу освіту або можливість працевлаштування. У своєму рішенні Суд вперше установив порушення статті 14 (заборона дискри­мінації) у зв'язку зі «зразком» расової дискримінації в тій чи іншій сфері суспіль­ного життя; у наведеному випадку це – державні школи. Суд постановив, що цей системний характер расової сегрегації в школах порушує принцип захисту проти дискримінації, визначений у ЄКПЛ (стаття 14). Він також зазначив, що загальна політика чи захід, витримані в нейтральних умовах, можуть ще більше дискримі­нувати конкретні групи в результаті спрямованої проти них непрямої дискримі­нації. Справа була першою у протистоянні системній расовій сегрегації в освіті.

Чи розглядалися в Європейському суді будь-які справи проти вашої країни?

Доповіді та огляди

Більшість угод в області прав людини вимагають, щоб держави надавали періодичні доповіді. Вони складаються самими державами, які керуються рекомендаціями кон­трольного органу. Мета такої звітності, а також її подальший огляд відповідним орга­ном моніторингу є чесним обміном питаннями, з якими зіштовхуються правозахисники у своїх зусиллях на шляху до реалізації відповідних прав. Доповіді відкрито обгово­рюються, і це має назву «державного діалогу». Державні доповіді розглядаються разом з будь-якими «тіньовими звітами» НУО, які базуються на власних джерелах і аналізі зі звертаннями до документів цієї держави. Після діалогу між представниками державних і незалежних членів експертного органу з моніторингу цей орган надає свої зауважен­ня щодо відповідності цієї держави стандартам, які містяться в обов'язковому доку­менті, який розглядають. Ці спостереження стосуються і позитивних, і критичних ас­пектів, які, у свою чергу, стосуються документів держави. МПГПП, МПЕСКП і Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок є прикладами документів, які потребують надання таких періодичних звітів.

Крім проведення цієї процедури державного діалогу, органи контролю також можуть бути уповноважені роботи прямі візити або виїжджати на місця для спостереження за станом дотримання прав людини з перших рук. Більшість таких відвідувань вимагає чіткого дозволу держави за кожним окремим пунктом. Однак зараз докладаються зу­силля для отримання відкритих постійних запрошень, наприклад, з держав, які відкрито видають постійні запрошення на відвідування будь-яким власникам спеціального ман­дата ООН.

У рамках ряду документів для забезпечення постійних візитів було також розро­блено надійніші процедури з метою не тільки реагувати на випадки порушення прав людини, але й запобігати їм.

Європейська конвенція проти катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (1987) наводить такий приклад. В її основі лежить система відвідувань членами Європейського комітету із запобігання катуванням і не­людському або такому, що принижуює гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) місць позбавлення волі: наприклад, в'язниць і приймальників-розподільників для неповно­літніх, відділень поліції, армійських казарм і психіатричних лікарень. Члени комітету з'ясовують, як поводяться із затриманими, і в разі необхідності рекомендують вжити заходів щодо забезпечення дотримання права не завдавати катувань або нелюдського поводження. Цей механізм надихнув на розробку аналогічного механізму ООН. Деле­гації Конвенції проти катувань періодично відвідують держави, які є учасниками Конвенції, але існує можливість організувати спеціальні додаткові візити, якщо це необхідно. Станом на 9 серпня 2012 року КЗК переглянула 323 і опубліковала 272 доповідей.

Важлива функція роботи КЗК була наочно продемонстрована у справі про голоду­вання в турецьких в'язницях у 2000-2001 роках. Коли турецький уряд вводив зміни до пенітенціарної системи, чимало ув'язнених розпочало голодування на знак протесту проти деяких реформ. Їх демонстрації стали жорстокими. КЗК стала брати активну участь у переговорах з урядом і голодуючими у розслідуванні подій навколо голодовки, зва­жаючи на те, як законопроєкти могли реформувати турецьку тюремну систему. Пред­ставники КЗК відвідують Туреччину щороку, починаючи з 1999 року, крім 2008 року. Пізніші візити представники Конвенції проти катувань зробили до Сербії, Албанії і Греції.

Комісар з прав людини Ради Європи

Офіс Комісара Ради Європи з прав людини було створено у 1999 році. Обов'язки особи, призначеної на цю посаду, зводяться до затвердження концепції прав людини, так і забезпечення дотримання та ефективної реалізації прав людини в країнах – членах Ради Європи. Комісара обирає Парламентська Асамблея строком на шість років, без права переобрання.
Комісар з прав людини – це несудовий інститут, чия діяльність має доповнювати роботу інших інститутів Ради Європи, які займаються затвердженням прав людини. Комісар повинен здійснювати свої функції з повною незалежністю і неупередженістю, одночасно поважаючи правомірність різних наглядових органів, створених відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод або згідно з іншими угодами Ради Європи з прав людини.

Основні завдання Комісара з прав людини:

• сприяти ефективному дотриманню прав людини і допомагати державам – учасницям впроваджувати стандарти прав людини Ради Європи;
• сприяти навчанню правам людини у державах – учасницях Ради Європи;
• виявляти можливі недоліки в законодавстві та правозастосовній практиці держав-учасниць;
• сприяти діяльності національних установ омбудсмена та інших установ із захи­сту прав людини;
• надавати консультації та інформацію стосовно захисту прав людини в регіоні.

Комісар може, згідно зі своєю посадою, займатися будь-якою проблемою в межах своєї компетенції. І хоча Комісар не може займатися індивідуальними скаргами, він може, у контексті своїх функцій з просування прав людини, вживати заходів на підставі будь-якої інформації, яка причетна до справи щодо загальних аспектів захисту прав людини, як їх проголошено в документах Ради Європи.
Така інформація з проханням прийняти за нею відповідні заходи може надходити до Комісара від урядів, національних парламентів, національних уповноважених з прав людини або аналогічних установ, а також від окремих осіб і організацій. Тематична робота Уповноваженого включає випуск доповідей, рекомендацій, думок і поглядів на права осіб, які шукають притулку, мігрантів і ромів.

Посаду Комісара Ради Європи з прав людини не слід плутати з посадою Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини.

Багато НУО лобіювали створення посади Верховного комісара ООН з прав людини, і рішення з її створення було погоджено на Всесвітній конференції ООН з прав людини у Відні у 1993 році, де Генеральній Асамблеї було рекомендовано розглянути питання про створення такої посади Верховного комісара для захисту і просування права людини в першочерговому порядку. Це було зроблено того ж року.

Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини призначає Гене­ральний секретар ООН і затверджує Генеральна Асамблея в ролі «особи, яка володіє високими моральними якостями», яка має досвід з прав людини як офіційна посадова особа ООН, яка несе основну відповідальність за діяльність ООН з прав людини. Його роль включає: заохочення, ефективний захист і здійснення всіх прав, звернення та діалог з урядами щодо забезпечення прав людини і підвищення міжнародного співробітництва і координації ООН для захисту та просування всіх прав людини. Як основна посадова особа ООН з прав людини, Верховний комісар здійснює діяльність, яка включає напрям Управління Верховного комісара з прав людини (УВКПЛ) та його регіональних та націо­нальних офісів. УВКПЛ підтримує роботу багатьох видів діяльності ООН з прав людини і працює для захисту та просування прав людини та виконання загальних норм права людини, у тому числі Всесвітньої програми освіти з прав людини.

Чи цього достатньо?

Багато хто скаже, що права людини у світі погано дотримуються через відсутність належних механізмів правозастосування. Часто рішення про те, чи варто виконувати отримані рекомендації, залишається на розсуд самих держав. У багатьох випадках реальні гарантії прав окремої особи або групи осіб залежать від тиску міжнародного співтовариства і значною мірою – від роботи неурядових організацій. Це менш ніж задовільний стан справ, оскільки може сплинути надто багато часу від скоєнння по­рушення прав людини до звернення до ООН чи Ради Європи.
Що ж можна зробити, щоб змінити такий стан? Перш за все, необхідно домогтися того, щоб держави гарантували права людини на національному рівні і розробили належний механізм усунення будь-яких порушень. Одночасно потрібно чинити тиск на держави, щоб вони визнавали ті механізми, які передбачають застосування правової санкції.

Примітки

² http://www.un.org/en/globalissues/briefingpapers/humanrights/quotes.shtml