Усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними, і пов'язаними між собою.
Віденська Декларація, 1993 рік

Обіцянки-цяцянки…

Наші лідери/лідерки прийняли величезну кількість зобов'язань щодо дотримання прав людини, і всі від нашого імені! Якби кожна дана ними гарантія виконувалася, наше життя було б мирним, безпечним, здоровим та зручним; наша правова система була б справедливою та забезпечувала б усім рівний захист, а наші політичні процеси були б прозорими і демократичними та слугували інтересам народу.
Так у чому ж перешкода? Одна з причин, здавалося б, дрібниця, полягає в такому: політики/політикині – такі ж люди, як і всі ми, і часто вони обирають найкоротший шлях або лінію найменшого опору, якщо знають, що їм це минеться безкарно! Отже, нам необхідно точно знати, які обіцянки давалися від нашого імені, і почати домагатися їх виконання.

Чи завжди Ви робите те, що обіцяли? Навіть якщо ніхто Вам не нагадує?

Якими правами ми маємо?

Бути ув’язненим – це не проблема. Проблема – уникнути капітуляції.
Назим Хікмет

Ми знаємо, що маємо право на повагу всіх прав людини. Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод і інші міжнародні угоди охоплюють широкий діапазон різних прав, тому розглянемо їх у тому порядку, у якому вони розроблялися і були визнані міжнародною спільнотою. Зазвичай ці права класифікують як права «першого, другого і третього покоління», тому ми поки що дотримуватимемося цієї класифікації; але, як побачимо далі, така класифікація має обмежене застосування і навіть інколи може дезорієнтувати. Ці ка­тегорії не мають чіткого визначення. Вони лише встановлюють один – серед багатьох інших – критерій класифікації різноманітних прав. Більшість прав підпадає в декілька категорій. Наприклад, право виражати особисту думку є і громадянським, і політичним правом. Воно важливе не лише для участі в політичному житті, а й є одним з основних для нашої особистої свободи.

Громадянські і політичні права (права першого покоління)

Теоретично ці права почали формуватися протягом XVII-XVIII століть, а в їх основі лежали переважно політичні мотиви. Людство поступово визнавало, що існують такі речі, які всемогутня держава робити не може, що народ повинен мати певний вплив на ті політичні процеси, наслідки яких позначаються на ньому. Двома центральними ідеями були ідея особистої свободи та ідея захисту особи від державного свавілля. Сьогодні громадянські та політичні права докладно викладено у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
До їх складу також входять право брати участь в управлінні державою та заборона катувань. Багато людей (принаймні на Заході) традиційно вважають ці права найбільш важливими, якщо не єдино дійсними правами людини. У наступному розділі ми поба­чимо, що це хибна думка.

Права людини зневажаються політиками.

Під час «холодної війни» країни радянського блоку зазнали нищівної критики за нехтування політичними та громадянськими правами. У відповідь ці країни крити­кували західні демократії за нехтування основними соціальними та економічними правами, які ми розглянемо далі. В обох випадках у критиці була принаймні частка правди. Цей факт також ілюструє, як права людини зневажаються політиками.

«Держави та міжнародна спільнота в цілому продовжують толерантно ставитися до занадто частих порушень економічних, соціальних і культурних прав, які, якби вони сталися стосовно громадянських і політичних прав, викликали б жах і обу­рення і привели б до спільних закликів про негайне вживання заходів для виправ­лення ситуації». Заява Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав, зроблена на Всесвітній конференції з прав людини у Відні, 1993 рік.

Соціальні, економічні та культурні права (права другого покоління)

Спочатку – хліб, а мораль – потім.
Бертольд Брехт

Ці права стосуються того, як люди спільно живуть і працюють, а також їх основних ф життєвих потреб. Права ґрунтуються на ідеях рівності й гарантованого доступу до ос­новних соціальних і економічних благ, послуг і можливостей. Ці права стали набувати більшого міжнародного визнання внаслідок виникнення робітничого класу на почат­ковому етапі індустріалізації, що привело до появи нових вимог і нових уявлень про гідне життя. Люди усвідомили, що людська гідність потребує більшого, ніж просто невтручання держави, як передбачено громадянськими і політичними правами. Со­ціальні, економічні та культурні права визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, а також в Європейській соціальній хартії Ради Європи.

Соціальні, економічні та культурні права основані на ідеях рівності і гарантованого доступу до основних соціальних і економічних благ, послуг і можливостей.

  • Соціальні права – це права, необхідні для повноцінної участі у житті суспільства. Вони включають, принаймні, право на освіту і право на створення та утриман­ня сім'ї, проте багато таких прав часто вважаються громадянськими: наприклад, право на відпочинок, охорону здоров'я, недоторканність приватного життя і відсутність дискримінації.
  • Існує думка, що економічні права включають право на працю, відповідний рі­вень життя, право на житло і пенсію, якщо людина стара або непрацездатна. Економічні права відображають той факт, що для збереження людської гідності необхідним є певний мінімальний рівень матеріального забезпечення, а також той факт, що, наприклад, відсутність гідної роботи або житла може бути психо­логічно принизливою.
  • Культурні права відносять до культурного «способу життя» суспільства і зазви­чай їм приділяють менше уваги, ніж багатьом іншим видам прав. Вони включа­ють право вільної участі в культурному житті суспільства і, можливо, також право на освіту. Проте багато інших прав, офіційно не віднесених до культурних, будуть суттєво необхідними для збереження у рамках суспільства виразної культурної самобутності меншин: наприклад, право на відсутність дискримі­нації та рівність перед законом.

Колективні права (права третього покоління)

Перелік визнаних на міжнародному рівні прав людини не залишається незмінним. Хоча жодне з прав, записаних у Загальній декларації прав людини, не ставилося під сумнів протягом 60 років її існування. Для прояснення та подальшого розвитку деяких базових концепцій, закладених у цей оригінальний документ, було укладено нові угоди та під­готовлено документи.

Право на розвиток, на мир, право на безпечне навколишнє середовище, право на участь у користуванні спільним культурним спадком людства, право на інформацію та на гуманітарну допомогу тощо.

Ці доповнення з'явилися в результаті дії численних факторів: частково вони вини­кли як реакція на зміни в уявленні про людську гідність, частково – у результаті виник­нення нових загроз та можливостей. У випадку з появою специфічно нової категорії прав, запропонованої як права третього покоління, це стало наслідком глибшого розуміння різних видів перепон, які можуть виникнути на шляху реалізації прав пер­шого та другого покоління.
  Ідея, покладена в основу прав третього покоління, – це ідея солідарності; ця кате­горія прав охоплює колективні права суспільства або народів, такі як право на ста­більний розвиток, мир та безпечне навколишнє середовище. Крайня бідність, війни, екологічні і стихійні лиха в багатьох районах світу призвели до того, що прогрес в області дотримання прав людини там виявився дуже обмеженим. Із цієї причини багато хто відчув необхідність визнання нової категорії прав людини: ці права гаран­тували б суспільствам, особливо у країнах, що розвиваються, необхідні умови для за­безпечення вже визнаних прав першого і другого покоління.
  Конкретні права, які зазвичай відносять до категорії прав третього покоління, – це право на розвиток, мир, право на безпечне навколишнє середовище, право на участь у користуванні спільною культурною спадщиною людства, право на інформацію та гуманітарну допомогу.

Проте донині тривають суперечки щодо цієї нової категорії прав. Дехто з експертів заперечує саму ідею існування таких прав людини, тому що вони «колективні» у тому значенні, що належать усій громаді або навіть цілій державі. Вони аргументують це тим, що права людини, за визначенням, належать індивідуумам і визначають область, у якій особисті інтереси мають пріоритет перед інтересами суспільства або соціальних груп. Суперечки мають не просто словесний характер, оскільки існують побоювання, що такі зміни в термінології можуть стати «виправданням» того, що певні репресивні режими відмовлятимуть в (індивідуальних) правах людини в ім'я колективних, напри­клад, суворо обмежуючи громадянські права заради забезпечення «економічного розвитку».
   Інколи висловлюється також стурбованість іншого характеру: оскільки забезпечити дотримання прав третього покоління має не держава, а міжнародна спільнота, то не­можливо гарантувати їх відповідальність і виконання. Хто чи що має бути відповідальним за забезпечення миру на Кавказі або Близькому Сході, чи за знищення тропічних лісів Амазонії, чи бездіяльність у ставленні до негативних кліматичних змін?

Хоча як би ми не вирішили називати ці права, існує загальне розуміння, що ці області вимагають подальших досліджень і додаткової уваги з боку міжнародного співтовари­ства. Деякі колективні права вже визнано, зокрема в Африканській хартії прав людини і народів та Декларації прав корінних народів. Загальна декларація прав людини включає право народів на самовизначення, а право людини на розвиток було в 1986 році сфор­мульовано в Декларації Генеральною Асамблеєю ООН.

Право на розвиток є невід'ємним правом людини, через яке кожна людина і всі народи мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, при якому можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти і користуватися його благами (Декларація ООН про право на розвиток).

Чи є якісь права важливішими, ніж інші?

Права різного виду значно тісніше пов'язані один з одним, ніж на це вказують їх ярлики.

Процес визнання існування соціальних та економічних прав поряд із громадянськими та політичними правами відбувся не без труднощів, з різних причин – і ідеологічного, і політичного характеру. Хоча пересічному громадянину/пересічній громадянці зда­ється очевидним, що такі речі, як мінімальний рівень життя, наявність житла, прийнятні умови праці є однаково важливими для підтримання людської гідності, політичні діячі/ діячки були не надто готові до такого визнання. Однією з причин, без сумніву, є те, що забезпечення основних соціальних та економічних прав для кожної людини в усьо­му світі вимагатиме масштабного перерозподілу ресурсів. Політики добре розуміють, що це не та стратегія, яка завойовує голоси виборців.
   Тому вони висувають цілу низку обґрунтувань, чому права другого покоління відрізняються від політичних та громадянських прав першого покоління. У першу чергу, найчастіше вони стверджують, що соціальні та економічні права не є ані реа­лістичними, ані придатними для виконання, принаймні найближчим часом, і що ми маємо наближатися до них поступово. Саме цей підхід прийнято у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права: держави мають лише демонструвати, що вони вживають заходів для того, щоб досягти поставленої мети в майбутньому. Проте така заява може викликати полеміку, тому що спирається вона більше на полі­тичні міркування, ніж на щось інше. Численні незалежні дослідження виявили, що у світі існує достатньо ресурсів і достатній рівень знань, щоб кожному забезпечити задово­лення його базових потреб – треба лише докласти скоординованих зусиль.
  Друге твердження полягає в тому, що існує фундаментальна теоретична різниця між правами першого і другого покоління: права першого типу вимагають від влади лише утриматися від певних дій (це так звані «негативні» права), тоді як права другого типу передбачають позитивне втручання держави (так звані «позитивні» права). Існує думка, що нереально очікувати від уряду здійснення позитивних кроків, наприклад, забезпечити усіх їжею, і тому він не зобов'язаний це робити. Без будь-якого зобов'я­зання з боку будь-кого взагалі не може існувати жодного права в загальноприйнятому сенсі цього слова.
    Проте тут має місце нерозуміння двох основних моментів.

По-перше, громадянські та політичні права в жодному разі не є суто негативними. Наприклад, для того, щоб уряд гарантував свободу від катувань, недостатньо, щоб представники влади утрималися від катувань людей! Справжня свобода в цій сфері вимагатиме впровадження системи нагляду і контролю: системи охорони порядку, юридичних механізмів, свободи інформації та доступу до місць ув'язнення і багато іншого. Те ж саме стосується забезпечення права голосу, а також усіх інших громадян­ських і політичних прав. Тобто ці права, крім утримання від негативної дії, вимагають від уряду вчинення позитивних дій.

По-друге, соціальні та економічні права так само, як громадянські та політичні права, вимагають від влади утримання від певних дій: наприклад, від надання компа­ніям значних податкових пільг, або стимулювання розвитку в регіонах, які вже мають порівняно краще становище, чи введення торговельного мита, яке ставить у невигідне становище країни, які розвиваються, тощо.

Яку позитивну дію має санкціонувати влада для забезпечення справді вільних та справедливих виборів?

Обидва права – на самовизначення та розвиток – є ... одночасно особистими та колективними правами.
Чіді Ансельм Одінкал

Насправді різні види прав значно тісніше пов'язані один з одним, ніж на це вказують їх ярлики. Економічні права зливаються з політичними правами, громадянські і соці­альні права часто не можна розрізнити. Ярлики можуть бути корисними для створення ширшого уявлення, але вони можуть також дезорієнтувати. Багато прав можуть по­трапити майже до всіх категорій. А дотримання права однієї категорії може залежати від реалізації прав з іншої категорії.
  Буде доречним згадати спільну заяву, викладену у Віденській декларації та Про­грамі дій, у п'ятому параграфі якої визнано:

Всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємозв'язані. Між­народне співтовариство повинне ставитися до прав людини глобально, на спра­ведливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою.

Інші підстави для розділу прав на «основні» та «інші»

Підхід у віднесенні права до якогось покоління є не єдиною спробою розмежувати права у світлі їх значного збільшення. За надзвичайних обставин деякі права можуть бути обмежені, а інші – ніколи. Деякі права визначають як «jus cogens», або норми, які визнано міжнародною спільнотою держав як норми, відхилення від яких не доз­воляється. Прикладом може бути заборона геноциду, рабства та систематичної расової дискримінації. Деякі права – «абсолютні», вони не можуть бути предметом зневаги або обмеження у своєму прояві, наприклад, заборона катувань. «Мінімально основні» зобов'язання було визначено стосовно конкретних економічних та соціальних прав, наприклад, надання первинної медичної допомоги, притулку та освіти. Деякі можуть припустити, що колективні права є основними в тому сенсі, що вони встановлюють ті захисні рамки, у яких можуть бути реалізовані індивідуальні права людини. Немає консенсусу або єдиної теорії щодо цього, а більшість спостерігачів підтверджують свою думку важливістю наголошення на універсальності, неподільності та взаємоза­лежності прав.
  Незалежно від проблеми значного росту кількості прав, іноді наука запускає не­обхідність застосування норм прав людини до нових викликів.

Науковий прогрес

Кожна людина має право [...] брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.
Загальна декларація прав людини, Стаття 27

Рада Європи,
Ов’єдівська конвенція

Інша сфера, у якій визнають нові права, – це медичні науки. Нові наукові відкриття 0 поставили ряд питань, пов'язаних з етикою та правами людини, зокрема у сфері генної інженерії і трансплантації органів і тканин. У результаті технічних досягнень у кожній із цих галузей довелося мати справу з проблемами, які стосуються самої природи життя.
  Рада Європи відгукнулася на цей виклик новою міжнародною угодою: Конвенцією про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини («Ов'єдівська конвенція») у 1997 році. Цю конвенцію було підписано 30 країнами – чле­нами Ради Європи і ратифіковано 10 з них. У ній викладено основні нормативні прин­ципи і рекомендації щодо деяких проблемних питань, порушених у попередньому розділі.

Короткий зміст найбільш релевантних статей наведено нижче:

  • Забороняється будь-яка форма дискримінації особи на основі її генетичної спадковості.
  • Проведення прогностичних генетичних тестів дозволяється тільки з медичною метою, а не для визначення, наприклад, фізичних характеристик, які дитина матиме в подальшому житті.
  • Втручання, спрямовані на модифікацію геному людини, дозволяються тільки з профілактичною, діагностичною або терапевтичною метою.
  • Не дозволяється народження дітей за допомогою медичних технологій, якщо на меті мається вплив на стать майбутньої дитини.
  • Видалення органів або тканин у живої людини з метою трансплантації може здійснюватися тільки з терапевтичною метою на користь реципієнта.

Будь-яке втручання з ме­тою створення людини, генетично ідентичної іншій людині, живій або мертвій, забороняється. 

Додатковий протокол до Конвенції про захист прав і гідності людини у зв'язку з застосуванням досягнень біології і медицини, Париж, 1998 рік

Генна інженерія є методом зміни спадкових характеристик організму наперед визначеним чином через зміну його генетичного матеріалу. Прогрес у цій сфері ви­кликав активні дискусії з приводу численних етичних проблем та питань прав людини: наприклад, чи слід дозволяти внесення змін у зародкові клітини, якщо це призведе до перманентних генетичних змін у цілому організмі та в наступних генераціях; чи слід дозволяти клонування організму з окремого гена людини, якщо це дозволено на мишах та вівцях.

Чи мають існувати обмеження стосовно того, що можуть досліджувати науковці?

Розвиток біомедичних технологій зробив можливою трансплантацію дорослих та ембріональних органів і тканин з одного організму до іншого. Як і генна інженерія, ця можливість має величезний потенціал для поліпшення якості життя окремих людей і навіть порятунку життя; проте слід замислитися над деякими проблемними питаннями, що постають унаслідок цих досягнень.

  • Якщо можна врятувати або поліпшити життя, використавши орган із мертвого тіла, чи слід завжди намагатися це зробити? Або ж мертві тіла також заслуго­вують на повагу?
  • Як можна забезпечити всім, хто цього потребує, рівні шанси отримати тран­сплантат, якщо кількість донорських органів обмежена?
  • Чи існує правовий підхід до генетично модифікованих продуктів та їжі (ГМП)? Якщо так, то яким він має бути?
Відображення мережевого вмісту Відображення мережевого вмісту