«Усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними, і пов’язаними між собою.»
Віденська Декларація, 1993р.

Обіцянки - цяцянки…

Наші лідери прийняли величезну кількість зобов’язань щодо дотримання прав людини, і всі від нашого імені! Якби кожна дана ними гарантія виконувалася, наше життя було б мирним, безпечним, здоровим та зручним; наша правова система була б справедливою та забезпечувала б усім однаковий захист, а наші політичні процеси були б прозорими і демократичними і слугували інтересам народу.
Так в чому ж заковика? Одна з причин, здавалося б, дрібниця, полягає в наступному: політики - такі ж люди, як і всі ми, і часто вони обирають найкоротший шлях або лінію найменшого опору, якщо знають, що їм це минеться безкарно! Отже, нам необхідно точно знати обіцянки, які давалися від нашого імені, і почати добиватися їх виконання..

Чи завжди Ви робите те, що обіцяли? Навіть якщо ніхто Вам не нагадує?

Якими правами ми володіємо?

«Бути ув’язненим – це не проблема. Проблема – не  визнати своєї поразки»
Назим Хікмет

Ми знаємо, що маємо право аби усі права людини поважалися. Загальна Декларація прав людини, Європейська Конвенція про захист прав людини та інші міжнародні угоди охоплюють широкий діапазон різних прав, тому, розглянемо їх у тому порядку, в якому вони розроблялися і були визнані міжнародною спільнотою. Зазвичай, ці права класифікуються як права «першого, другого і третього покоління», тому ми поки що дотримуватимемося цієї класифікації; але, як ми далі побачимо, така класифікація має обмежене застосування і навіть інколи може дезорієнтувати. Ці категорії не мають чіткого визначення. Вони лише установлюють один – серед багатьох інших – критеріїв класифікації різноманітних прав. Більшість прав підпадає в декілька категорій. Наприклад, право виражати особисту думку є і цивільним, і політичним правом. Воно важливе не лише для участі у політичному житті, а й являється одним з основних для нашої особистої свободи.

Цивільні і політичні права (права першого покоління )

Теоретично ці права почали формуватися протягом сімнадцятого та вісімнадцятого століть, а в їх основі лежали, головним чином, політичні міркування. Люди поступово стали визнавати, що існують такі речі, які всемогутня держава робити не може, і що народ повинен мати певний вплив на ті політичні процеси, наслідки яких позначаються на ньому.  Двома центральними ідеями були ідея особистої свободи та ідея захисту особи від державного свавілля.

Сьогодні цивільні та політичні права докладно викладено у Міжнародному Пакті про цивільні та політичні права/ International Covenant on Civil and Political Rights (ICCPR) та у Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод/ European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (ECYR). До їх складу також входять право приймати участь ууправлінні державою та заборона тортур. Багато хто (принаймні, на Заході») традиційно вважає ці права найбільш важливими, якщо не єдино дійсними правами людини. У наступному розділі ми побачимо, що це хибна думка.

Права людини зневажаються політиками

Під час «холодної війни» країни радянського блоку було піддано нищівній критиці за нехтування політичними та цивільними правами. У відповідь ці країни критикували західні демократії за нехтування основними соціальними та економічними правами, які ми розглянемо далі. В обох випадках у критиці була принаймні частка правди. Цей факт також ілюструє як права людини зневажаються політиками.

«Шокуюча реальність…полягає в тому, що держави та міжнародна спільнота в цілому продовжують толерантно ставитися  до занадто частих порушень економічних, соціальних і культурних прав, які, якби вони сталися відносно до цивільних і політичних прав, викликали б жах і обурення і привели б до спільних закликів про негайне вживання заходів для виправлення ситуації».
Заява Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав, зроблена на Всесвітній конференції з прав людини у Відні, 1993р.

Соціальні, економічні та культурні права (права другого покоління)

Спочатку — хліб, а мораль — потім.
Бертольд Брехт

Ці права стосуються того, як люди спільно живуть і працюють, а також їх основних життєвих потреб. Вони засновані на ідеях рівності і гарантованого доступу до основних соціальних і економічних благ, послуг і можливостей . Ці права стали набувати все більшого міжнародного визнання внаслідок виникнення робітничого класу на початковому етапі  індустріалізації, що призвело до появи нових вимог і нових уявлень про гідне життя. Люди усвідомили, що людська гідність потребує більшого, ніж просто невтручання держави, як  передбачається цивільними і політичними правами. Соціальні, економічні та культурні права визначено в  Міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права/International Covenant of Economic, Social and Cultural Rights (ICESCR), а також в Європейській Соціальній Хартії/European Social Charter Ради Європи.

Соціальні, економічні та культурні права засновані на ідеях рівності і гарантованого доступу до основних соціальних і економічних благ, послуг і можливостей

  • Соціальні права – це права, необхідні для повноцінної участі у житті суспільства. Вони включають, принаймні, право на освіту і право на створення та утримання сім’ї, проте багато таких прав, часто вважаються «цивільними»: наприклад, право на відпочинок, на охорону здоров’я, на недоторканість приватного життя і відсутність дискримінації.
  • Як прийнято вважати, Економічні права включають право на працю, на відповідний рівень життя, право на житло і  пенсію, якщо людина стара або непрацездатна. Економічні права відображають той факт, що для збереження людської гідності необхідним є певний мінімальний рівень матеріального забезпечення, а також той факт, що, наприклад, відсутність гідної роботи або житла може бути психологічно принизливою.
  • Культурні права відносять до культурного «образу життя» суспільства, і зазвичай їм приділяють менше уваги, ніж багатьом іншим видам прав. Вони включають право вільної участі в культурному житті суспільства і, можливо, також право на освіту. Проте, багато інших прав, офіційно не віднесених до «культурних», будуть суттєво необхідними для збереження у рамках суспільства виразної культурної самобутності меншин: наприклад, право на відсутність дискримінації та рівний перед законом.

Колективні права (права третього покоління)

 Перелік визнаних на міжнародному рівні прав людини не залишається незмінним. Хоча жодне з прав, записаних у Загальній Декларації прав людини, не ставилося під сумнів за понад 60  років її існування, для прояснення та подальшого розвитку деяких базових концепцій, закладених у цей оригінальний документ були укладені нові угоди та документи.

право на розвиток, на мир, право на безпечне навколишнє середовище, право на участь у користуванні спільним культурним спадком людства, право на інформацію та на гуманітарну допомогу…

Ці доповнення з’явилися в результаті дії численних факторів: частково вони виникли як реакція на зміни в уявленні про людську гідність, частково в результаті виникнення нових загроз та можливостей. У випадку з появою специфічно нової категорії прав, запропонованої як права третього покоління, це стало наслідком глибшого розуміння різних видів перепон, які можуть виникнути на шляху реалізації прав першого та другого покоління.
  Ідея, покладена в основу прав третього покоління – це ідея солідарності; ця категорія прав охоплює колективні права суспільства або народів, такі, як право на стабільний розвиток, на мир та на безпечне навколишнє середовище. Крайня бідність, війни, екологічні і стихійні лиха в багатьох районах світу привели до того, що прогрес в області дотримання прав людини там виявився дуже обмежений. З цієї причини багато хто відчув необхідність визнання нової категорії прав людини: ці права гарантували б суспільствам, особливо у країнах, що розвиваються, необхідні умови для забезпечення вже визнаних прав першого і другого покоління.
  Конкретні права, які зазвичай відносять до категорії прав третього покоління – це право на розвиток, на мир, право на безпечне навколишнє середовище, право на участь у користуванні спільним культурним спадком людства, право на інформацію та на гуманітарну допомогу.

Проте, точаться суперечки щодо цієї нової категорії прав. Дехто з експертів заперечує саму ідею, що існування таких прав людини, тому що вони  «колективні» у тому значенні, що належать до усієї громади або навіть цілої держави.  Вони аргументують це тим, що права людини, за визначенням, належать індивідуумам і визначають область, в якій особисті інтереси повинні мати пріоритет перед інтересами суспільства або соціальних груп.  Суперечки мають не просто словесний характер, оскільки існують побоювання, що такі зміни в термінології можуть стати «виправданням» того, що певні репресивні режими відмовлятимуть в (індивідуальних) правах людини в ім’я колективних, наприклад, суворо обмежуючи цивільні права заради забезпечення «економічного розвитку».
   Інколи висловлюється також стурбованість іншого роду: оскільки забезпечити дотримання прав третього покоління має не держава, а міжнародна спільнота, то й неможливо гарантувати відповідальність і виконання. Хто чи що має бути відповідальним за забезпечення миру на Кавказі або Близькому Сході, або за знищення тропічних лісів Амазонії чи бездіяльність у відношенні до негативних кліматичних змін?

Утім, як би ми не вирішили називати ці права, існує загальна порозуміння, що ці області вимагають подальших досліджень і додаткової уваги з боку міжнародного співтовариства. Деякі колективні права вже визнані, зокрема, в Африканській Хартії прав людини і народів/African Charter on Human and People’s Rights та Декларації прав корінних народів/Declaration of the Rights of Indigenous Peoples. Сама Загальна декларація прав людини включає право народів на самовизначення, а право людини на розвиток було в 1986 році сформульоване в Декларації Генеральною Асамблеєю ООН.

Право на розвиток є невід'ємним правом людини, через яку кожна людина і всі народи мають право  брати  участь в  такому  економічному,  соціальному,  культурному  і  політичному  розвитку,  при якому можуть бути повністю здійснені всі права  людини   і   основні  свободи,  а також  сприяти  йому  і  користуватися його благами.
Стаття 1 Декларації ООН Про право на розвиток

Чи певні права є важливішими, ніж інші?

Права різного виду значно тісніше пов’язані один з одним, ніж на це вказують їх ярлики

Процес визнання існування соціальних та економічних прав на одному рівні з цивільними та політичними правами відбувся не без труднощів, через причини як ідеологічного, так і політичного характеру. Хоча пересічному громадянину здається очевидним, що такі речі, як мінімальний рівень життя, наявність житла, прийнятні умови праці є рівною мірою важливими для підтримання людської гідності, політичні діячі були не надто були готові до такого визнання. Однією з причин, без сумніву, є те, що забезпечення основних соціальних та економічних прав для кожної людини в усьому світі вимагатиме масштабного перерозподілу ресурсів. Політики добре розуміють, що це не та стратегія, яка завойовує голоси виборців.
   З цієї причини, вони висувають цілу низку обґрунтувань, чому права другого покоління відрізняються від політичних та цивільних прав першого покоління. У першу чергу, найчастіше вони стверджують, що соціальні та економічні права не є ані реалістичними, ані придатними для виконання, принаймні найближчим часом, і що ми маємо наближатись до них поступово. Саме цей підхід прийнято у Міжнародному Пакті про економічні, соціальні та культурні права (ICESCR): держави повинні лише демонструвати, що вони вживають заходів для того, аби досягти поставленої мети колись у майбутньому. Проте, така заява може викликати полеміку, тому що спирається вона радше на політичні міркування, ніж на щось інше. Численні незалежні дослідження виявили, що у світі існує достатньо ресурсів і достатній рівень знань, щоб кожному забезпечити задоволення його базових потреб – треба лише докласти скоординованих зусиль.
  Друге твердження полягає в тому, що існує фундаментальна теоретична різниця між правами першого і другого покоління: права першого типу вимагають від влади лише утриматися від певних дій (це так звані «негативні» права), тоді як права другого типу передбачають позитивне втручання держави (так звані «позитивні» права). Стверджують, що нереально очікувати від уряду здійснення позитивних кроків, наприклад, забезпечити усіх їжею, і тому він не зобов’язаний це робити. Без будь-якого зобов’язання з боку будь-кого взагалі не може існувати жодного права в загальноприйнятому сенсі цього слова.
Проте, в цій логіці має місце нерозуміння двох основних моментів.

По-перше, цивільні та політичні права у жодному разі не є чисто негативними. Наприклад, для того, щоб уряд гарантував свободу від тортур, недостатньо, щоб представники влади утрималися від катування людей! Справжня свобода у цій сфері вимагатиме впровадження системи нагляду і контролю: системи охорони порядку, юридичних механізмів, свободи інформації та доступу до місць ув’язнення, і багато іншого. Те ж саме стосується забезпечення права голосу, а також усіх інших цивільних і політичних прав. Інакше кажучи, ці права, окрім утримання від негативної дії, вимагають від уряду вчинення позитивних дій.

По-друге, соціальні та економічні права, так само, як цивільні та політичні права, вимагають від влади також утримання від певних дій: наприклад, від надання компаніям значних податкових пільг, або стимулювання розвитку в регіонах, які вже мають відносно краще становище, чи введення торговельного мита, яке ставить у невигідне становище країни, що розвиваються, тощо.

Яку позитивну дію має санкціонувати влада для забезпечення справді вільних та справедливих виборів?

Обидва права на самовизначення та розвиток є…одночасно особистими та колективними правами.
Чіді Ансельм Одінкал

Насправді, різні види прав значно тісніше пов’язані один з одним, ніж на це вказують їх ярлики. Економічні права зливаються з політичними правами, цивільні і соціальні права часто не можна розрізнити. Ярлики можуть бути корисними для створення ширшої картини, але вони можуть також дезорієнтувати. Багато прав можуть потрапити майже до будь-якої категорії. А дотримання права з однієї категорії може залежати від реалізації прав з іншої категорії.
  Буде доречним згадати спільну заяву, викладену у Віденській Декларації та Програмі Дій, у 5 параграфі якої визнається, що:

Всі права людини універсальні, неділимі, взаємозалежні і взаємозв'язані. Міжнародне співтовариство повинне відноситися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою.

Інші підстави для розділи прав на «основні» та «інші»

Підхід у віднесенні до якогось покоління є не єдиної спробою розмежування прав у світлі їх значного збільшення. Під час надзвичайних обставин деякі права можуть бути ущемлені, а інші – ніколи. Деякі права визнаються як “jus cogens”, або норми, що визнаються міжнародної спільнотою держав як норма, відхилення від якої не дозволяється: прикладом може бути заборона геноциду, рабства та систематичної расової дискримінації. Деякі права – «абсолютні вони не можуть являтися предметом зневаги або обмеження у своєму прояві, наприклад, заборона тортур. «Мінімально основні» зобов’язання було визначено у відношенні до конкретних економічних та соціальних прав, наприклад, надання первинної медичної допомоги, притулку та освіти. Деякі можуть припустити, що колективні права є основними, у тому сенсі, що вони установлюють ті захисні рамки, у яких можуть бути реалізовані індивідуальні права людини. Не має консенсусу або єдиної теорії що до цього, а більшість спостерігачів підкріпляють свою думку важливістю наголошення на універсальності, неділимості та взаємозалежності прав.
  Незалежно від питання значного росту кількості прав, іноді наука запускає необхідність застосування норм прав людини до нових викликів.

Поступ науки

Кожна людина має право […] брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.
Стаття 27, ЗДПЛ

Рада Європи
Ов’єдівська Конвенція

Підхід у віднесенні до якогось покоління є не єдиної спробою розмежування прав у світлі їх значного збільшення. Під час надзвичайних обставин деякі права можуть бути ущемлені, а інші – ніколи. Деякі права визнаються як “jus cogens”, або норми, що визнаються міжнародної спільнотою держав як норма, відхилення від якої не дозволяється: прикладом може бути заборона геноциду, рабства та систематичної расової дискримінації. Деякі права – «абсолютні вони не можуть являтися предметом зневаги або обмеження у своєму прояві, наприклад, заборона тортур. «Мінімально основні» зобов’язання було визначено у відношенні до конкретних економічних та соціальних прав, наприклад, надання первинної медичної допомоги, притулку та освіти. Деякі можуть припустити, що колективні права є основними, у тому сенсі, що вони установлюють ті захисні рамки, у яких можуть бути реалізовані індивідуальні права людини. Не має консенсусу або єдиної теорії що до цього, а більшість спостерігачів підкріпляють свою думку важливістю наголошення на універсальності, неділимості та взаємозалежності прав.
  Незалежно від питання значного росту кількості прав, іноді наука запускає необхідність застосування норм прав людини до нових викликів.

Короткий зміст найбільш релевантних статей:

  • Забороняється будь-яка форма дискримінації особи на підґрунті її генетичної спадковості.
  • Проведення прогностичних генетичних тестів дозволяється тільки з медичною метою, а не для, наприклад, визначення фізичних характеристик, які дитина матиме у подальшому житті.
  • Втручання, спрямовані на модифікацію геному людини, дозволяються тільки з профілактичною, діагностичною або терапевтичною метою.
  • Не дозволяється народження дітей за допомогою медичних технологій, якщо на меті втручання мається вплив на стать майбутньої дитини.
  • Видалення органів або тканин у живої людини з метою трансплантації може здійснюватися тільки у терапевтичних цілях на користь реципієнта (Стаття 21 – Заборона отримання фінансової вигоди).

Будь-яке втручання з метою створення людини, генетично ідентичної іншій людині, живій або мертвій, забороняється. 

Додатковий протокол до Конвенції про захист прав і гідності людини у зв'язку з застосуванням досягнень біології і медицини, Париж 1998 р.

Генна інженерія є методом зміни спадкових характеристик організму наперед визначеним чином через зміну його генетичного матеріалу. Прогрес у цій сфері викликав активні дискусії з приводу численних етичних проблем та питань прав людини: наприклад, чи слід дозволяти внесення змін у зародкові клітини, якщо це призведе до перманентних генетичних змін у цілому організмі та в наступних генераціях; або чи слід дозволяти клонування організму з окремого гена людини, якщо це дозволено для миші та вівці.

Чи мають існувати обмеження на те, що можуть досліджувати науковці?

Розвиток біомедичних технологій зробив можливою трансплантацію дорослих та ембріональних органів і тканин з одного організму до іншого. Як і генна інженерія, ця можливість несе величезний потенціал для поліпшення якості життя певних людей і навіть порятунку життя; проте замисліться над деякими проблемними питаннями, що постають унаслідок цих досягнень:

  • Якщо можна врятувати або поліпшити життя, використавши орган із мертвого тіла, чи слід завжди намагатися це зробити? Або ж мертві тіла також заслуговують на повагу?
  • Як можна забезпечити всім потребуючим рівні шанси отримати трансплантат, якщо кількість донорських органів обмежена?
  • Чи існує правовий підхід до генетично модифікованих продуктів та їжі (ГМП)? Якщо так, то яким він має бути?