Право голосувати та бути обраною

Ще задовго до офіційного визнання Міжнародного дня боротьби за права жінок у 1977 році на рівні ООН у різних частинах світу відбувалися різноманітні рухи боротьби за права жінок, зокрема, робітничі рухи наприкінці ХІХ – початку ХХ століть.

До XIX століття право голосу, якщо і надавалось жінкам в деяких країнах, то, як правило, супроводжувалось додатковими обмеженнями як-то: майновий ценз, становище у родині, суспільстві тощо. Боротьба за виборчі права жінок стала особливо активною у ХХ столітті, що і призвело до закріплення рівного та загального виборчого права у міжнародно-правових документах в середині XX століття, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Першого протоколу до неї 1952 року,  Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року.

У різних країнах жінки отримали право голосу в різні часи. У багатьох країнах це відбулось до запровадження загального виборчого права. Вперше жінки отримали право голосу на виборах у Новій Зеландії (у 1893 році). Право бути обраним до парламенту новозеландські жінки отримали тільки у 1919 році. В Україні жінки отримали право обирати та бути обраними у 1917 році[i].

Валентина Шевченко (12 березня 1935 р. – 3 лютого 2020 р.) – приклад жінки-політика часів радянської України, якій вдалося побудувати стрімку кар’єру від секретаря Криворізького міському ЛКСМУ Дніпропетровщини до очільниці Президії Верховної Ради Української РСР[ii].

 Період роботи Валентини Шевченко у представницькому органі республіки припав на часи складної політичної та екологічної ситуації в країні.

Фото: segodnya.ua

Перебуваючи на посаді, вона була однією із організаторів евакуації населення із зони Чорнобильської катастрофи та ініціаторкою будівництва нових житлових районів на Житомирщині та Київщині для відселених із зони ураження людей. Особливу увагу Валентина Шевченко приділяла дітям. Саме за її ініціативи вони були вивезені з Києва на оздоровлення на час ліквідації наслідків катастрофи.

Перед тим як завершити свою політичну діяльність у 1990 році, Валентина Шевченко обіймала посаду заступниці міністра освіти УРСР протягом 4 років. Відхід від справ політичних не завадив присвятити час громадській діяльності. Зокрема, Валентина Шевченко очолила Конгрес ділових жінок України, Національний фонд «Україна—дітям» та Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту та туризму.

Сила характеру та професійність Валентини Шевченко досі надихає жінок та показує їх спроможність змінювати хід історії та впливати на суспільно-політичні процеси.

Вже сьогодні 87 жінок є депутатками Верховної Ради України IX скликання, що складає 20,52% від фактичної кількості депутатів і майже в сім разів перевищує показники її першого скликання. Разом з тим, цей показник політичної представленості жінок у українському парламенті все ще не відповідає стандартам Ради Європи, відповідно до яких представництво кожної статі у процесі прийняття політичних та суспільних рішень має бути на рівні щонайменше 40 %.

Досягнення збалансованої участі жінок та чоловіків у процесі прийняття політичних та суспільних рішень також є однією із цілей Стратегії гендерної рівності Ради Європи на 2018-2023 роки.

Посилення гендерної чутливості політичного середовища в Україні, а також можливостей українських жінок брати активну участь у політичних та виборчих процесах, зокрема, перебуває у фокусі уваги та заходів проєкту Ради Європи “Підтримка прозорості, інклюзивності та чесності виборчої практики в Україні”, який впроваджується в рамках Плану дій Ради Європи для України на 2018 – 2021 роки.