Комісарка Ради Європи з прав людини Дуня Міятович у своїй заяві закликала держави робити більше для посилення безпеки журналістів, котрі працюють в конфліктних зонах.
"По всьому світі є багато місць, особливо в конфліктних або постконфліктних зонах, де займатися журналістикою небезпечно, навіть ризиковано для життя. Війна в Україні є ще однією трагічною ілюстрацією вразливості журналістів у конфліктних ситуаціях. Незважаючи на те, що неможливо запобігти всім ризикам, яким піддаються ці журналісти, уряди можуть і повинні робити більше для посилення їхньої безпеки.
Важливість висвітлення збройних конфліктів у пресі неможливо переоцінити. Збираючи та поширюючи достовірну інформацію про збройні конфлікти, журналісти виконують важливу місію суспільного інтересу. Часто саме завдяки журналістам серйозні порушення прав людини, воєнні злочини та інші звірства доводяться до відома громадськості та осіб, які приймають рішення. Їдучи туди, куди не їдуть інші, опитуючи людей, перевіряючи факти, дістаючи новини, вони показують нам ситуації. Іноді журналісти, які висвітлюють конфлікти, також допомагали судам отримати важливі докази для притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Тому їхня робота може задокументувати злочини, допомогти захистити права людини, встановити відповідальність та сприяти міжнародній солідарності.
Однак це має свою ціну. Журналісти, які працюють на полі бою, часто стикаються з надзвичайною небезпекою, іноді навіть з такою ж, з якою стикаються військовослужбовці.
Саме тому журналістам, які висвітлюють конфлікти, надається захист відповідно до міжнародного гуманітарного права. Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи до них встановлюють правила захисту осіб, які не беруть участь у боях, і тих, хто більше не може воювати. Додатковий протокол I визначає, що журналісти, які залучені до виконання професійних завдань у зонах збройного конфлікту, повинні розглядатися і бути захищені як цивільні особи, доки вони не вживають дій, які негативно впливають на їх статус цивільної особи.
Це означає, що всі сторони конфлікту повинні захищати журналістів, уникати навмисних нападів на них і відстоювати їхні права у разі їх захоплення. Крім того, Римський статут Міжнародного кримінального суду встановлює, що навмисне спрямування атак на цивільне населення, а отже, і на журналістів, які не беруть участь у бойових діях, є воєнним злочином.
Рада Європи розробила детальні стандарти, щоб допомогти державам-учасницям виконувати свої зобов’язання щодо захисту журналістів, які висвітлюють конфлікти. У 1996 році Комітет міністрів прийняв Рекомендацію щодо захисту журналістів у ситуаціях конфлікту та напруженості, в якій викладено 12 принципів безпеки, прав та умов праці, а також обов'язок проводити належне розслідування, якими повинні керуватися дії та політика держави. Він також містить визначення терміну журналісти, підкреслюючи, що воно охоплює «всіх, хто займається збором, обробкою і поширенням новин та інформації», включаючи операторів і фотографів, «а також допоміжний персонал на кшталт водіїв та перекладачів». Цей же орган у 2007 році прийняв Керівні принципи щодо захисту свободи вираження поглядів та інформації у кризові часи, рекомендуючи вживати конкретних заходів, зокрема, для гарантування особистої безпеки, вільного пересування, доступу до інформації, захисту джерел та законодавчих гарантій для збереження свободи медіа. У ньому також було наголошено на вирішальній ролі, яку відіграє співробітництво між урядами та працівниками медіа в цьому контексті.
Різні органи ООН також прийняли відповідні резолюції. У 2006 і 2015 роках Рада Безпеки прийняла відповідно дві резолюції, які закликали припинити навмисні напади на журналістів у ситуаціях збройного конфлікту та закликали держави виконувати відповідні зобов’язання за міжнародним правом щодо припинення безкарності та притягнення до відповідальності винних у серйозних порушеннях норм гуманітарного права.
У 2016 році ООН опублікувала План дій щодо безпеки журналістів та проблеми безкарності, а Генеральний директор ЮНЕСКО регулярно звітує про безпеку журналістів.
Крім того, у 2020 році Рада ООН з прав людини прийняла Резолюцію про безпеку журналістів, у якій підтвердила принципи міжнародного гуманітарного права, що застосовуються до журналістів.
Ці стандарти доповнюються роботою Представника ОБСЄ з питань свободи медіа, зокрема посібниками з безпеки журналістів, які містять розділи про журналістів, котрі працюють у зонах конфлікту, та спільною заявою 2014 року з доповідачами ООН, Організації американських держав та Африканської комісії з прав людини і народів, які нагадують урядам про їхні зобов'язання покращити міжнародний захист журналістів у конфліктних ситуаціях.
На жаль, реальність на місцях сильно відрізняється від цих стандартів. У збройних конфліктах журналісти часто зазнають навмисних нападів, викрадень та катувань. Відсутність ефективного розслідування та судового переслідування винних у злочинах проти журналістів створює безкарність, яка лише сприяє подальшому насильству. Висвітлення збройних конфліктів є небезпечною роботою, а тим більше, коли залучені держави не повністю дотримуються норм і стандартів, яких вони зобов’язані дотримуватися. Це не тільки ставить під загрозу життя журналістів, але й заважає їм надавати достовірну та своєчасну інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес, підриваючи тим самим право людей на інформацію.
Ми не можемо допустити, щоб це продовжувалося. Неможливо гарантувати нульовий ризик, проте держави можуть і повинні посилити безпеку журналістів, які висвітлюють конфлікти, шляхом впровадження існуючих стандартів. Ратифікуючи міжнародні договори, вони погодилися сумлінно застосовувати положення, що містяться в них, не допускати їх порушення та карати винних у порушеннях. Таким чином, держави мають позитивний обов’язок захищати осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, в тому числі шляхом впровадження ефективних заходів для запобігання будь-якої шкоди та покарання за шкоду, заподіяну як державними, так і недержавними суб’єктами. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держави зобов’язані проводити ефективне офіційне розслідування, коли фізична особа, а отже й журналіст, що висвітлює збройні конфлікти, «отримала травми, небезпечні для життя, померла чи зникла безвісти за насильницьких або підозрілих обставин, незалежно від того, хто винен – державні, приватні особи чи невідомі».
Щоб скоротити розрив між нормами і реальністю, держави повинні вжити комплекс заходів до, під час і після конфлікту, щоб максимально забезпечити безпеку журналістів.
Найочевиднішим заходом, яким часто нехтують, є те, що держави, які беруть участь у конфліктних ситуаціях, дотримуються міжнародного гуманітарного права та прав людини. Вони, зокрема, повинні поважати та дотримуватися Женевських конвенцій за будь-яких обставин. Захист журналістів включає зобов’язання не робити журналістям мішенями і завчасно попереджати про атаки, які можуть загрожувати цивільному населенню, наприклад, у випадку атак на телевізійні та радіовежі, де можуть бути присутні журналісти.
Іншим важливим кроком є співпраця всіх урядів, у тому числі тих, які безпосередньо не залучені до конфлікту, з журналістами, їхніми роботодавцями, профспілками та асоціаціями. Така співпраця може мати різні форми. Держави могли би підтримувати ініціативи журналістських та медійних організацій, наприклад, спрямованих на збір та розповсюдження захисного спорядження. Шоломи, захисні жилети та бронежилети можуть врятувати життя та мінімізувати травми, але вони коштовні та можуть бути недоступні для багатьох журналістів, зокрема місцевих чи позаштатних. Як показала війна в Україні, такого екіпірування гостро не вистачає, особливо коли для висвітлення конфлікту мобілізується велика кількість журналістів. Поставка захисного спорядження іноді сповільнюється вимогами, передбаченими правилами ліцензування та сертифікатами кінцевого користувача, що призводить до кількох тижнів затримок. Держави повинні розглянути можливість пом'якшити такі перешкоди ліцензування для журналістів і допомогти їм та їхнім роботодавцям, у тому числі фінансово, створити стратегічний запас захисного спорядження, до якого можна швидко отримати доступ у разі потреби.
Така співпраця також має бути спрямована на покращення комунікації з відповідними військовими та цивільними органами влади. Ці органи повинні регулярно надавати журналістам інформацію про конфлікт, заходи безпеки, що необхідно вжити, а також гарантувати свободу пересування та доступ до інформації журналістам.
Крім того, держави повинні сприяти та підтримувати навчання в умовах бойових дій та надання першої допомоги. Дуже часто журналісти висвітлюють поле бою без належної підготовки, що підвищує їхню вразливість. Спеціалізований персонал, у тому числі з міністерств оборони та охорони здоров’я, повинен бути доступним і готовий надавати журналістам на регулярній основі необхідні навички, які можуть знадобитися в конфліктних ситуаціях, щоб уникнути ризиків під час бойових дій та належним чином реагувати на ситуації, що загрожують життю.
У разі евакуації чи переміщення журналістів держави повинні забезпечити їм дипломатичну, військову та матеріально-технічну допомогу. Вони також мають підтримувати ініціативи, спрямовані на надання укриття та житла журналістам, забезпечення товарами першої необхідності та створення безпечних пресцентрів із відповідним обладнанням, де журналісти зможуть продовжувати безпечно виконувати свої обов’язки, як просили багато журналістських асоціацій та спілок кілька тижнів тому.
Психологічна допомога також є фундаментальною потребою, хоча нею часто нехтують. Журналісти, які пережили небезпеку та стали свідками жахливих подій, можуть зазнати травматичного стресу. Це може мати тривалий вплив на їхнє життя та життя членів їхніх родин. Держави повинні допомогти журналістам та членам їхніх сімей отримати доступ до якісної психологічної допомоги й терапії для лікування травм. Це також важливо для поранених журналістів і для членів сімей загиблих журналістів.
Крім заходів, спрямованих на задоволення найбільш невідкладних потреб у сфері безпеки журналістів, також важливо, щоб держави поліпшили загальну ситуацію зі свободою преси, яка дедалі більше руйнується в Європі. Конкретним кроком у цьому напрямку було би посилення боротьби з безкарністю за злочини, скоєні проти журналістів. Це давня проблема, яка існує і в мирні часи, коли більшість нападів на журналістів залишаються безкарними. У конфліктних ситуаціях може бути ще важче встановити персональну відповідальність, у тому числі й командування, але це не повинно служити приводом для бездіяльності. Важливо діяти більш рішуче, щоб зібрати докази та покарати винних. Це допомогло б встановити справедливість і показало б, що ставлення держав до преси поважає її фундаментальну роль у наших демократіях.
Нарешті, повага до конфіденційності журналістських джерел є ключовим компонентом захисту свободи преси та допомоги журналістам щодо більш безпечного виконання їхніх обов’язків, у тому числі під час збройних конфліктів. Журналісти спираються на джерела як для своїх репортажів, так і для отримання інформації, яка може допомогти їм уникнути ризиків. Якщо їхні джерела не захищені, робота та безпека журналістів можуть бути серйозно підірвані, а життя їхніх джерел може опинитися під загрозою. Тому, як підкреслив Комітет міністрів Ради Європи, жодного журналіста не можна примушувати передавати інформацію чи матеріали, зібрані в контексті висвітлення конфліктних ситуацій, і будь-який виняток має суворо відповідати певним стандартам, які також відображені у практиці Європейського суду з прав людини.
Усі ці заходи доступні, якщо є політична воля. Хоча держави не можуть запобігти всім небезпекам, з якими можуть зіткнутися журналісти на полі бою, у них є юридичні, фінансові та інші засоби для зміцнення безпеки журналістів. Вони повинні використовувати їх ефективніше.
Дуня Міятович".
