2 листопада у світі щорічно відзначається Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів. Відповідну резолюцію Генеральна Асамблея ООН ухвалила 18 грудня 2013 року з метою привернення уваги світової спільноти до проблеми безкарності осіб, які вчиняють насильство, погрози, переслідування чи вбивства щодо представників і представниць медіа.

Не винятком такі злочини є і для України, й до більшості з них причетна Росія, говорить народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова Ярослав Юрчишин:

«Дані Інституту масової інформації (ІМІ) свідчать, що Кремль відповідальний за 989 злочинів проти журналістів і медіа за час повномасштабної війни. Це вбивства, викрадення та поранення медійників, обстріли та знищення редакцій, кіберзлочини, юридичний тиск та погрози». 

На документуванні атак проти українських журналісток у цифровому просторі спеціалізується зокрема ГО «Жінки в медіа». Серед атак, зафіксованих на онлайн-карті, гендерна дезінформація та дифамація, доксинг, кіберсталкінг, погрози фізичним та сексуальним насильством, сексизм, мова ворожнечі. Такі випадки можуть кваліфікуватися як технологічно фасилітоване гендерно зумовлене насильство (TFGBV), тобто атаки у цифровому просторі, які мають гендерний компонент.

Атаки та злочини, скоєні проти медійниць у цифровому просторі, мають розглядатися з такою ж деталізацією, правовою цінністю та серйозністю, як і злочини у фізичній площині, переконана голова «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко: 

«Наслідки цих атак цілком реальні. Погроза зґвалтуванням не стає менш страшною від того, що її надіслали в месенджері. Публікація домашньої адреси журналістки може створити безпосередню загрозу її безпеці. А поширення сексуалізованих зображень, зокрема створених за допомогою ШІ, може завдати шкоди її здоров’ю, стосункам і професійній репутації».

За даними «Жінки в медіа», понад 80% українських медійниць стикаються з різними формами онлайн-насильства, яке має не лише цифровий, а й цілком реальний психологічний та фізичний вплив. 

Такий досвід має, наприклад, розслідувачка Любов Величко. За її словами, систематичний тиск на неї триває орієнтовно з 2017 року: «Коли я розслідувала діяльність російських спецслужб, інформаційні операції ФСБ та мережі проросійських агентів, проти мене розгорнули масштабну онлайн-атаку. У Telegram-каналах із мільйонними аудиторіями публікували фейки, образи та прямі погрози вбивством і розправою. Подібне повторилося і під час розслідування нелегальних онлайн-казино, чиї прибутки йшли до РФ. Тоді до погроз додалося фізичне стеження за моїм будинком та авто». 

За фактом цих дій відкрито три кримінальні справи: за погрози вбивством та перешкоджання законній професійній діяльності, однак держава не надала їй належного захисту чи охорони, попри реальну загрозу життю. 

На думку Ярослава Юрчишина, ефективність роботи правоохоронної системи в цьому напрямку є недостатньою. Головна проблема — розрив між кількістю зареєстрованих кримінальних правопорушень і справ, які доходять до суду та завершуються вироками. Також складність доведення зв’язку між протиправними діями та професійною діяльністю журналіста, затягування судового розгляду. Важливими є належна кваліфікація правопорушень і розуміння правоохоронцями специфіки журналістської діяльності, а ще — розпізнавання гендерної складової. 

За даними Єдиного звіту про кримінальні правопорушення, за перші 9 місяців 2026 року ⁠за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів — ст.171 Кримінального кодексу України, обліковано 12 кримінальних правопорушень, натомість кількість кримінальних правопорушень, де особам вручено повідомлення про підозру — 0. Так само як і кількість кримінальних правопорушень, де провадження скеровані до суду. За погрози або насильство щодо журналіста, відповідно до ст. 345-1 ККУ, обліковано 11 кримінальних правопорушень, вручено повідомлення про підозру — 2, провадження скероване до суду — 1. 

«Безкарність за напади на журналістів створює небезпечний сигнал: що за перешкоджання роботі медіа можна не понести відповідальності. І саме цей сигнал держава повинна змінити», - пояснює Ярослав Юрчишин.  

Окремо він згадує про цивільних журналістів, яких незаконно ув’язнила РФ. Зараз таких щонайменше 27. Ключем до їх звільнення може стати міжнародний розголос — так, як свого часу це сталося з Дмитром Хилюком, Максимом Буткевичем, Наріманом Джелялом, Романом Борщем та іншими. 

Попри те, що Україна поступово впроваджує європейські стандарти захисту журналістів, говорити про їх повноцінну реалізацію поки зарано. Головна проблема полягає у забезпеченні ефективного застосування законодавчих гарантій на практиці, додає Ярослав Юрчишин. 

Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2016)4 щодо захисту журналістики та безпеки журналістів передбачає комплексний підхід: запобігання порушенням, захист, ефективне кримінальне переслідування винних, поширення інформації, підвищення обізнаності щодо відповідних гарантій. 

Крім того, конфіденційності джерел, заборони SLAPPs, захисту жінок-журналісток, цифрової безпеки стосуються також і рекомендації Комісара Ради Європи з прав людини, профільних інституцій ЄС і ООН щодо журналістів.

«Наше завдання — забезпечити, щоб журналіст був однаково захищений незалежно від того, де він виконує свою роботу: на вулиці, під час зйомки, у редакції чи в цифровому просторі», - резюмує Ярослав Юрчишин.